тому не мав права допускати, щоб там хтось народжувавсь, аби потім тут я намагався його поховати. Певна річ, я й тут звертаюся до «вини», бо чому я хотів піти з життя? Тому що «він» не давав мені жити в світі, в його світі. Щоправда, тепер я не маю права так недвозначно судити про це, бо тепер я вже громадянин цього, іншого світу, який до звичайного світу має таке саме відношення, як пустеля до родючих земель (сорок років тому я покинув Ханаан), я дивлюся назад, мов чужоземець, щоправда, і в тому, іншому світі я - це мені дісталось у спадок від батька - найменший і найбоягузливіший, а до життя пристосувався тільки завдяки особливим тамтешнім звичаям, які допускають блискавичні злети навіть наймізерніших людей, але воднораз, щоправда, й тисячорічні штормові руйнації. Хіба я, всупереч усьому, не повинен бути вдячний? Хіба я не повинен був шукати шлях сюди? Якби мене були «вигнали» звідти, а сюди не пустили, хіба мене не розтрощили б на кордоні? Хіба не завдяки батьковій владі вигнання стало таким неминучим, що ніщо не могло протистояти йому (не мені)? Звісно, це нагадує повернення до пустелі, коли раз у раз наближаєшся до неї і по-дитячому сподіваєшся (надто щодо жінок): «А може, я все ж таки зостануся в Ханаані», а тим часом я вже давно в пустелі, і все це - тільки породжені відчаєм марева, особливо в часи, коли я й там був найжалюгідніший з-поміж усіх, а Ханаан мав поставати єдиною землею надій, бо третьої землі людям не дано.
29 січня. Напади на засніженій вечірній дорозі. Уявлення весь час змішуються, десь так: моє становище в цьому світі жахливе, тут, у Шпіндлермюлє, я самотній, та ще й на безлюдній дорозі, де в темряві на снігу раз у раз послизаєшся, та й дорога ця безглузда, не веде до жодної земної мети (до мосту? Чому саме туди? До того ж я до нього й не дійшов), та й у містечку я покинутий (розраховувати на особисту людську допомогу від лікаря я не можу, бо не заслужив її, у мене з ним взаємини тільки гонорарні), нездатний ні з ким познайомитися, нездатний терпіти знайомство, будь-яке веселе товариство викликає в мене безмежний подив (щоправда, тут, у готелі, веселяться не дуже, я не хочу заходити так далеко й стверджувати, нібито винен у цьому я, скажімо, як «людина з надто великою тінню», але тінь моя в цьому світі справді-таки надто велика, і я знову й знову дивуюся, коли бачу, з якою впертістю дехто, одначе, «попри все» бажає жити навіть у цій тіні, саме в ній; але тут усе ж таки додається ще дещо, і про це треба ще поговорити), й навіть батьки та матері зі своїми дітьми - до того ж я такий покинутий не тільки тут, а взагалі, зокрема й у Празі, на моїй «батьківщині», й покинули мене не люди, це було б не найгірше, я міг би, поки живу, бігти вслід за ними, а я сам покинув себе у взаєминах з людьми, мене покинула снага підтримувати взаємини з людьми, мені до вподоби ті, хто любить, але сам я не можу любити, я надто далекий від усіх, я вигнанець, я маю - позаяк я людина, а коріння потребує поживи - і там, «унизу» (чи нагорі) своїх заступників, нікчемні, недолугі комедіанти, які можуть удовольнити мене тільки через те (певна річ, вони мене зовсім не вдовольняють, і тому я такий покинутий), що головну поживу мені дає інше коріння з іншого повітря, це коріння також нікчемне, проте все ж таки життєздатніше.
Все це призводить до змішування уявлень. Якби все було тільки так, як може здатися на засніженій дорозі, тоді це було б жахливо, тоді я загинув би, і це треба сприймати не як загрозу, а як негайну страту. Але я перебуваю десь-інде, і тільки притягальна сила людського світу така величезна, що здатна примусити вмить про все забути. Але й притягальна сила мого світу також величезна, і ті, що мене люблять, люблять мене тому, що я «покинутий», і хоч, може, й не в розумінні вайсівського вакууму, а тому, що відчувають: у щасливі часи в іншій сфері я дістаю свободу рухатись, якої тут цілком позбавлений.
Було б жахливо, якби, наприклад, сюди раптом приїхала М. Щоправда, із зовнішнього боку моє становище відразу стало б досить блискучим. Мене почали б шанувати як людину серед людей, я почув би не самі тільки офіційні слова, я б сидів (звичайно, не так випростано, як оце тепер, позаяк я сиджу сам, та й тепер я сиджу зне- можено) за столом у товаристві акторів, у соціальному відношенні зовні я майже прирівнявся б до доктора Г., - але я опинився б на дні світу, в якому не можу жити. Залишається тільки розгадати загадку, чому в Маріенбаді я два тижні був щасливий і чому внаслідок цього я, можливо, був би щасливий з М. і тут, щоправда, після вкрай нестерпного розірвання меж. Тільки далося б це, мабуть, куди важче, ніж у Маріенбаді, спосіб думок став тверезіший, досвід більший. Те, що колись було розподільчою смугою, тепер стало муром чи горою або, правильніше сказати, могилою.
30 січня. Очікую запалення легенів. Страх не так перед хворобою, як за матір і перед нею, перед батьком, перед директором і всіма іншими. Ось тут і виявляється, що існують два світи й що супроти хвороби я такий самий невіглас, такий
