часу й традиції інавертав себе до незадоволення, хоч і хотів мати можливість повернутися. Отож я завше був незадоволений, зокрема й своїм задоволенням. Прикметно, що коли діяти достатньо послідовно, то комедію можна обернути на дійсність. Мій духовний занепад почався з дитячої, щоправда, по-дитячому усвідомленої гри. Наприклад, я примушував м’язи на обличчі штучно посмикуватися, ходив Грабеном, переплівши за потилицею руки. По-дитячому відразлива, але успішна гра. (Десь так я розвивався й у писанні, щоправда, згодом цей розвиток, на жаль, припинився.) Коли вже в такий спосіб можна силоміць накликати лихо, то можна силоміць накликати все. Хоч би як здавалося, що весь мій розвиток заперечує мої розмірковування й хоч би як такі думки взагалі суперечили моїй суті, я в жодному разі не можу визнати, що перші початки мого нещастя були внутрішньо потрібні, а якщо в них і була потреба, то не внутрішня, вони налітали, як мухи, і їх, як мух, не важко було прогнати.
На другому березі нещастя було б таке саме велике, а може, ще й більше (через мою слабість), адже я знаю це з досвіду, важіль і досі трохи здригається відтоді, як я перевів його востаннє; але навіщо ж тоді я збільшую нещастя, стоячи на цьому березі й прагнучи потрапити на другий?
Сумний із певної причини. Залежу від неї. Завжди в небезпеці. Безвихідь. Як легко було першого разу, як важко цього разу. Як безпорадно дивиться на мене тиран: «То ось куди ти мене ведеш?» Отже, попри все, спокою все ж таки нема; пополудні вранішню надію поховано. За такого життя не можна вдовольнитися коханням, не було ще, безперечно, такої людини, якій це вдалося б. Коли люди досягали цієї межі - а той, хто доходить до неї, уже гідний співчуття, - вони звертали вбік, а я зробити цього не можу. Мені навіть здається, що я до неї зовсім і не йшов, а мене ще маленьким притягли туди й прикували ланцюгами, тільки усвідомлення нещастя прокидалося поступово, а саме нещастя було вже там, бракувало лише проникливого, навіть не пророчого погляду, щоб його побачити.
Вранці спало на думку: «В такий спосіб ти, мабуть, усе ж зможеш жити, тільки бережи тепер це життя від жінок». Бережи його від жінок, але оце «в такий спосіб» їх уже передбачає.
Сказати, що ти мене покинула, було б дуже несправедливо, але те, що я покинутий, часом жахливо покинутий, - це правда.
Щодо «рішення» я теж маю право впадати в безмежний відчай з приводу мого становища.
27 січня. Шпіндлермюлє. Не можна залежати від незграбно намішаних бід - спарені санки, поламана валіза, хисткий стіл, тьмяне світло, неможливість відпочити пополудні в готелі й т. ін. Незалежності не досягнеш тим, що не звертатимеш на це уваги, бо не звертати на це уваги не можна, незалежності можна досягти, лише залучивши нові сили. Щоправда, тут трапляються несподіванки; це має визнати навіть геть зневірена людина, буває, з нічого виходить щось, із занедбаного свинарника вибирається кучер із кіньми128.
Поки катався на санках, сила полишала мене. Життя не зробиш так, як гімнаст стійку на руках.
Дивна, таємнича, можливо, небезпечна, можливо, рятівна втіха від писання: вихоплюєшся з шерег убивць, спостерігаєш за дією. З цього спостереження за дією народжується спостереження вищого ґатунку - вищого ґатунку, але не гостріше, і що вищий цей ґатунок, що неприступніше спостереження для «шерег», то незалежнішим воно стає, то неухильніше дотримується власних законів руху й то несподіваніший, радісніший, успішніший його шлях.
Хоч я чітко записав у готелі своє ім’я, хоч і вони вже двічі правильно його написали, внизу на дошці стоїть усе ж таки «Йозеф К.»129. Просвітити їх чи самому в них просвітитися?
28 січня. Трохи знетямлений, стомлений від катання згори на санках - є ще такі пристрої, ними користуються досить рідко, я ледве даю їм раду, бо не знаю, яку втіху вони можуть принести, - змалечку я її не вчився. Я не вчився її не лише «з батькової вини», але й через те, що хотів руйнувати «спокій», порушувати рівновагу, й
