Мить роздумів: будь задоволений, учися (вчися, сорокарічний) жити миттю (адже колись ти це вмів). Так, миттю, жахливою миттю. Вона не жахлива, тільки страх перед майбутнім робить її жахливою. І, звісно ж, погляд у минуле. Що ти зробив із подарованою тобі статтею? Не вийшло, скажуть кінець кінцем, і це буде все. Але ж легко
могло б вийти. Звичайно, все вирішила дрібниця, до того ж незначна. Що в цьому особливого? Так траплялося в найбільших битвах світової історії. Долю дрібниць вирішували дрібниці.
М. має рацію: страх - це лихо, але це не означає, що мужність - це щастя, воно - безстрашність, а не мужність, яка, мабуть, вимагає чогось більшого, ніж просто сили (в моєму класі було, здається, тільки двоє євреїв, що мали мужність, і обоє ще в гімназії чи невдовзі після її закінчення застрелились), отже, не мужність, а безстрашність, спокійна, з відкритим поглядом, здатна стерпіти все. Не силуй себе ні до чого, але не будь нещасливий через те, що не силуєш себе, або через те, що змушений себе силувати, коли треба це робити. І коли ти себе не силуєш, не уникай похітливо нагоди присилувати. Звісно, так очевидно це не буває ніколи, ба ні - це завжди так очевидно, наприклад: моя стать пригнічує мене, день і ніч мучить, я мушу долати страх і сором та, мабуть, і тугу, щоб задовольнити її, а з другого боку, нема сумніву в тому, що без страху, й туги, й сорому я, не довго думаючи, скористаюся випадковою, легкодоступною нагодою; тоді, з огляду на це, залишиться не долати закон, страх і т. ін. (але й не гратися думкою про подолання), а, певно, користатися з нагоди (але не скаржитись, якщо вона не трапиться). Звісно, є така собі середина між «дією» й «нагодою», а саме: спонукання, зваблення «нагоди» - практика, до якої я вдавався, на жаль, не тільки в таких справах, а й, на жаль, у всьому іншому. З погляду «закону» проти цього навряд чи можна щось заперечити, і все ж таки «зваблення», надто коли задля нього вдаються до негідних засобів, підозріло нагадує «гру думкою про подолання», і спокійної безстрашності з відкритим поглядом тут нема й сліду. Саме всупереч «буквальному» збігу із «законом» у цьому є щось відразливе, щось таке, чого треба неодмінно уникати. Та щоб цього уникати, потрібно, звичайно, себе силувати, а я з цим не впораюсь.
19 січня. Що означають учорашні констатації сьогодні? Вони означають те саме, що й учора, вони слушні, от тільки кров висихає в рівчаках між великим камінням закону.
Безмежне, глибоке, тепле, рятівне щастя сидіти біля колиски своєї дитини, напроти матері.
Тут є щось і від почуття: тепер справа не в тобі, хоч ти цього й хочеш. Інше почуття в бездітного: весь час справа в тобі, хочеш ти цього чи ні, кожної миті й до кінця, кожної миті, що роздирає нерви, весь час справа в тобі, і все марно. Сізіф був неодружений.
Нічого поганого; коли вже ти переступив поріг, усе добре. Інший світ, і ти не мусиш говорити.
Двоє запитань125:
З деяких дрібниць, називати які мені соромно, у мене склалося враження, що останні відвідини були, хоч як завжди, милі й величні, та все ж трохи стомливі, трохи вимушені, як ото провідини до хворих. Чи слушне це враження?
Може, ти знайшла в щоденниках щось таке, що рішуче говорить проти мене?
20 січня. Трохи спокійніше. Як це було потрібно! Та щойно стало трохи спокійніше, як зробилось аж надто спокійно.Так наче я по- справжньому відчуваю самого себе тільки тоді, коли нестерпно нещасливий. І це, мабуть, правда.
Схопили за комір, проволокли вулицями, ввіпхнули в двері. Схематично це так і є, а насправді втручаються супротивні
