Двоє дітей, самі в квартирі, забралися до великої валізи, кришка впала, вони не змогли її відкрити й задихнулися.
20 грудня. Багато перестраждав у думках.
Злякано підхопився, прокинувшись від глибокого сну. Посеред кімнати за невеличким столиком сидів при свічці чужий чоловік. Сидів у напівтемряві, широкий і важкий, розстебнуте зимове пальто робило його ще ширшим.
Краще продумати:
Вільгельм Раабе на смертному одрі, дружина гладить йому чоло, він каже: «Як гарно».
Дід, що дивиться на внука, сміючись своїм беззубим ротом.
Безперечно, це своєрідне щастя, коли можеш спокійно написати: «Задихнутися - це невимовно страшно». Звичайно ж, невимовно, а отже, знов-таки нічого не написано.
23 грудня. Знов сидів над «N?1 Бкаийк»123. Іван Ілліч124.
16 січня. Минулого тижня немовби настав крах, такий страшний, як той, що стався якось уночі два роки тому, другого такого я не не* реживав. Здавалося, всьому кінець, та й сьогодні ще схоже на те, що нічого не змінилось. Це можна сприймати в подвійному розумінні, й саме так, мабуть, і треба сприймати.
По-перше, злам, несила спати, несила не спати, несила зносити життя, правильніше сказати, послідовність життя. Годинники йдуть по-різному, внутрішній поспішає в якийсь диявольський чи демон- ський, у всякому разі в якийсь нелюдський спосіб, зовнішній іде собі, затинаючись, як ходить звичайно. Чи ж можна сподіватися, що ці два різні світи не роз’єднаються, і вони таки роз’єднуються чи принаймні роздирають один одного якнайжахливіше. Причини того, що внутрішній годинник так страшенно летить, можуть бути різні, найочевидніша з них - самоаналіз, який не дає встоятися жодному уявленню, жене всіх їх на поверхню, щоб потім уже його самого як уявлення гнав далі новий самоаналіз.
По-друге, поштовх цій гонитві дає людство. Самотність, яку мені віддавна великою мірою накинули, а певною мірою я шукав собі й сам - але й шукав хіба не з примусу? - тепер незаперечна й не знає меж. Куди вона веде? Вона може завести - і це здається найвірогід- нішим - до божевілля, але про це годі більше говорити, гонитва проходить крізь мене й роздирає мене. Але я можу - чи ж можу-таки? - хай навіть лише щонайменшою мірою, й уціліти, якщо здамся на волю гонитви. Де я тоді опинюся? «Гонитва» - тільки образ, я можу сказати також «напад на останню земну межу», до того ж напад знизу, з боку людей, і, позаяк це - також тільки образ, можу замінити його образом нападу згори, на мене.
Вся ця література - напад на межу, і якби цьому не завадив сіонізм, вона легко могла б обернутися на нове таємне вчення, на Кабалу. Передумови для цього є. Звичайно, тут потрібно мати щось на зразок незбагненного генія, який заново пустив би своє коріння в давні віки чи створив би давні віки заново, не змарнувавши себе на все це, а почавши марнувати себе аж тепер.
17 січня. Змін майже нема.
18 січня. Те трохи вщухло, зате дав про себе знати Ґ. Полегкість чи погіршення - це як поглянути.
