сили, всього лиш на дрібку, достатню для того, щоб підтримувати життя й муки, - сили, не такі дикі, як ті, яким вони протистоять. Я - жертва тих і тих.
Ох, оце «надто спокійно». Так ніби я позбавлений - просто-таки фізично, фізично як наслідок багаторічних страждань (довіра! довіра!) - можливості спокійного творчого життя, тобто творчого життя взагалі, позаяк стан страждання для мене - не що інше, як цілковите, замкнене в самому собі, замкнене від решти світу страждання й ніщо інше.
Торс: коли дивитися збоку, проводячи поглядом від верхнього краю панчохи вгору по коліну, стегну, клубу, - він належить темношкірій жінці.
Туга за землею? Навряд. Земля навіює тугу, до того ж тугу безмежну.
М. щодо мене має рацію: «Все прекрасно, тільки не для мене, і це справедливо». Справедливо, кажу я і вдаю, ніби вірю принаймні в це. А може, я не вірю й у це? Адже я, власне, про «справедливість» не думаю, життя має стільки переконливих аргументів, що для справедливості й несправедливості місця в ньому не залишається. Як не можна розмірковувати про справедливість і несправедливість у сповнену відчаю смертну годину, так не можна розмірковувати про них і в сповненому відчаю житті. Досить уже й того, що стріли з точністю пасують до ран, завданих ними.
Проте у мене й сліду нема бажання виносити присуд усьому поколінню загалом.
21 січня. Ще не надто спокійно. У театрі, коли побачив в’язницю Флорестана, зненацька розверзлася безодня. Все - співаки, музика, публіка, сусіди - все ще далі, ніж безодня.
Наскільки я знаю, такого важкого завдання не мав ніхто. Можуть сказати: це зовсім не завдання, тим більше не таке, з яким не можна впоратися, це навіть не щось неможливе, це ніщо, це навіть менше, ніж надія безплідної жінки народити дитину. Та все ж таки це - повітря, яким я дихаю, поки мені судилося дихати.
Заснув після півночі, прокинувсь о п’ятій - неймовірне досягнення, неймовірне щастя, до того ж я ще напівсонний. Але щастя виявилося моїм нещастям, бо в голову відразу зайшла невідворотна думка: такого щастя ти не заслуговуєш, усі боги помсти накинулися на мене, я побачив, як найголовніший з-поміж них розчепіреними пальцями розлютовано чи то погрожує мені, чи то несамовито гамселить у кімвали. Збудження цих двох годин, до сьомої ранку, не тільки знищило наслідки того, що дав сон, але й на цілий день сповнило мене тремтінням і тривогою.
Без предків, без подружнього життя, без нащадків, сповнений шаленої жаги предків, подружнього життя, нащадків. Усі простягують до мене руки: предки, подружнє життя, нащадки - але надто далеко від мене.
Всьому є штучна, жалюгідна заміна - предкам, подружньому життю, нащадкам. Її створюють у судомах і, якщо не гинуть від судом, гинуть від невідрадної заміни.
22 січня. Рішення, ухвалене вночі.
Зауваження щодо «неодружених чоловіків із спогадів»126 виявилося пророчим, щоправда, пророчим за вельми сприятливих передумов. Але схожіть із д. Р.127 вражає ще й ось чому: обидва тихі (я менше), обидва залежні від батька й матері (я більше), ворогують із батьком, обох люблять матері (він, до того ж, приречений на страшне спільне життя з батьком; певна річ, батько приречений також), обидва сором’язливі, надскромні (він дужче), обох усі вважають шляхетними, добрими людьми, хоч це зовсім не так щодо мене й, наскільки я знаю, не зовсім так щодо нього (сором’язливість, скромність, несміливість вважають шляхетними й добрими рисами, тому що вони мало протидіють власним експансивним пориванням), обидва спочатку іпохондрики, згодом справді хворі, обох, якщо зважити на те, що вони нероби, світ досить непогано утримує (його, позаяк він нероба менший, світ утримує багато гірше, наскільки досі можна порівнювати),
