Почуття цілковитої безпорадності.
Що пов’язує тебе з цими тілами, що міцно осіли, вміють розмовляти, дивляться очима, - пов’язує тісніше, ніж із якоюсь річчю, скажімо, ручкою в твоїй руці? Чи не те, що ти їхньої породи? Але ж ти не їхньої породи, тим-то в тебе й зринуло таке запитання.
Чітка обмежованість людського тіла викликає жах.
Дивна, незбагненна сила, яка не дає загинути, яка німо веде за собою. Напрошується абсурдний висновок: «Щодо мене, то я вже давно пропав би». Щодо мене.
1 листопада. «Цапина пісня» Верфеля.
Вільно верховодити світом, ігноруючи його закони. Дикіувати закон. Щастя бути вірним цьому закону.
Але не можна продиктувати світові лише такий закон, за якого все залишалося б, як було, зате новий законодавець був би вільний. Це був би не закон, а сваволя, бунт, самоосуд.
2 листопада. Хистка надія, хистка віра.
Безкінечне похмуре пообіддя в неділю, яке пожирає цілі роки* пообіддя, що тягнеться роками. Навперемін то, зневірившись, н( безлюдних вулицях, то, вгамувавшись, на канапі. Часом подив із приводу безбарвних, безглуздих хмар, що все кудись сунуть і сунуть, «Тебе чекає великий понеділок!» - «Гарно сказано, але ж неділя повік не скінчиться».
3 листопада. Телефонна розмова.
7 листопада. Неминучий обов’язок удаватися до самоспостереження: якщо за мною хто-небудь спостерігає, я, певна річ, маю спостерігати за собою також, а якщо за мною не спостерігає ніхто, я маю спостерігати за собою ще уважніше.
Кожному, хто посвариться зі мною або кому я стану байдужим чи набридну, можна позаздрити, адже він має змогу легко мене позбутися (за тієї умови, певно, що не йдеться про життя; коли одного разу здалося, що у Ф. йдеться про життя, позбутися мене виявилось не легко, щоправда, я був молодий і сповнений сили, й бажання мої були також сповнені сили).
1 грудня. Після чотирьох відвідин М. поїде, завтра вже їде. Серед нестерпних днів чотири спокійні дні. Який довгий шлях від думки, що я не сумую з приводу її від’їзду, не сумую по-справжньому, до усвідомлення, що її від’їзд навіює на мене безмежний смуток. Звичайно, смуток - це не найгірше.
2 грудня. Писав листи в кімнаті батька й матері. Форми занепаду годі собі уявити. - Недавно подумав був, що в ранньому дитинстві мене переміг батько, й тепер я через шанолюбство не можу піти з поля битви, і так із року в рік, хоч мене перемагають знов і знов. - Весь час М., або не М., а принцип, світло в пітьмі.
6 грудня. З одного листа: «Це зігріває мене такої похмурої зими». Метафори - одне з багато чого, що, коли я пишу, кидає мене у відчай. Несамостійність писання, залежність від служниці, яка топить у грубі, від кішки, що гріється під грубою, навіть від нещасного старого чоловіка, що намагається зігрітися. Все цс самостійні явища, що розвиваються за власними законами, тільки писання безпорадне, воно не існує в самому собі, воно - забавка й відчай.
