життєрадісність корисного й здорового чоловіка. Так ніби недуга й відчай не відвертають увагу принаймні так само!
Цю думку я міг би повертати так і сяк і довести її до кінця собі на користь, але я не зважуюся на це й не вірю - принаймні сьогодні й у більшість днів - у будь-яку сприятливу для мене розв’язку.
Я не заздрю окремій подружній парі, я заздрю лише всім подружнім парам - навіть коли я заздрю лише одній парі, то заздрю, власне, загалом подружньому щастю в його безмежному розмаїтті; щастя окремої подружньої пари, навіть у найсприятливішому випадку, довело б мене, мабуть, до відчаю.
Я не вірю, що є люди, внутрішній стан яких нагадує мій, і все ж таких людей я можу собі уявити, але щоб навколо їхньої голови, як навколо моєї, весь час кружляв невидимий ворон - цього я собі не можу навіть уявити.
Це моє методичне самознищення протягом багатьох років вражає, воно нагадувало прорив греблі, що назрівав поволі, цілком сплановану акцію. Дух, що цього домігся, тепер може святкувати перемогу; чому ж він не хоче, щоб святкував і я? Та, може, він іще не довів свого заміру до кінця й через те не може думати ні про що інше.
18 жовтня. Вічне дитинство. Знов поклик життя.
Неважко уявити собі, що кожного оточує наготоване йому чудовне життя в усій його повноті, але воно сховане за завісою, десь у їлибині, невидиме, далеке-далеке. Та воно причаїлося там без відрази, не вороже, не глухе. Якщо його покликати заповітним словом, справжнім ім’ям, воно прийде. Ось таємниця чарів, які не творять, а кличуть.
19 жовтня. Суть дороги через пустелю. Людина, сама собі народний ватажок, іде цією дорогою, осягаючи рештками (більшого собі годі уявити) свідомості те, що діється. Ціле життя вона відчуває поруч Ханаан; у те, що цю землю вона побачить аж перед смертю, їй не хочеться вірити. Ця остання надія може мати тільки один сенс - показати, якою недосконалою миттю є людське життя, недосконалою тому, що цей вид життя, навіть якби він тривав вічно, кінець кінцем виявиться не чим іншим, як миттю. Мойсей не дійшов до Ханаана не через те, що його життя було надто коротке, а через те, що воно було людське. Ця кінцівка Мойсеевого п’ятикнижжя нагадує завершальну сцену з «Education sentimentale».
Тому, хто не годен упоратися з життям за життя, одна рука потрібна для того, щоб трохи відвертати породжений власною долею відчай - це йому вдається дуже погано, - а другою рукою він може записувати те, що бачить під руїнами, позаяк бачить він не так і більше, ніж інші люди, адже він мертвий за життя й усе ж таки той, що пережив смерть. Якщо тільки для боротьби з відчаєм йому потрібні не обидві руки чи не більше, ніж він має.
20 жовтня. Пополудні Ланґер, потім Макс читав уголос «Франці».
У недовгому судомному сні сновидіння ненадовго судомно скувало мене, сповнивши безмежним щастям. Широко розгалужене сновидіння, в ньому тисячі зв’язків, які ні на мить не викликають сумніву; зостався лише невиразний спогад про головне враження:
Мій брат скоїв злочин, здається, когось убив, до цього злочину причетний я й інші люди; покара, розв’язка, порятунок наближається здалеку, він підступає навально, його нестримне наближення видно з багатьох ознак, моя сестра, як мені здається, раз у раз ознаймує ці ознаки, а я щоразу вітаю їх божевільними викриками, і це божевілля наростає разом із
