10 листопада. Найважливішого я поки що не занотував, я все ще течу двома рукавами. Робота чекає страхітлива.
Сон про битву при Тальяменто: рівнина, річки, по суті, нема, довкола товпляться схвильовані глядачі, ладні кинутися, залежно від обставин, уперед чи назад. Перед нами плоскогір’я, дуже чітко видно його краї, впереміж грлі або порослі високими кущами. Вгорі на плоскогір’ї й по той бік від нього воюють австрійці. Всі завмерли в напрузі: що буде? Час від часу - певно, щоб перепочити, - позирають на окремі кущі на темному схилі, з-за яких пострілюють один чи два італійці. Та це не має значення, принаймні ми вже починаємо трохи походжати. Потім знову плоскогір’я: австрійці біжать уздовж голого краю, раптово зупиняються за кущами, кидаються бігти знов. Справи, очевидно, кепські, та й незрозуміло стає, як воно може бути колись добре, як можуть люди, які ж бо теж тільки люди, здолати коли-небудь людей, сповнених волі захищатися. Потрібен буде великий відчай, загальна втеча. Потім з’являється прусський майор, який, до речі, весь час разом із нами спостерігав битву, але тепер він цілком спокійно
вигулькує на раптово спорожнілому просторі й тому здається новою постаттю. Він стромляє до рота по одному пальцю кожної руки й свистить, як ото свистять собаці, тільки з любов’ю. Цей сиґнал стосується його загону, який чекав неподалік і тепер виступає маршем. Це прусська гвардія, спокійні молодики, їх небагато, може, всього лиш рота, всі офіцери, принаймні в них довгі шаблі, темна уніформа. Вони простують повз нас короткими кроками, нешвидко, зімкненими рядами, час від часу поглядаючи на нас, і сама природність цієї ходи смерті зворушлива, піднесена й переможна воднораз. Врятований вступом цих людей, я прокидаюся.
27 червня* Новий щоденник - власне, через те, що читав старий, Деяких причин і намірів тепер, за чверть до дванадцятої, вже не пригадати.
ЗО червня. Був у Ріґерпарку. Прогулювався туди-сюди зЮ.119 повз ясминові кущі. Фальш і щирість, фальш у зітханнях, щирість у скованості, в довірливості, в почутті безпеки. Неспокійне серце.
6 липня. Весь час ті самі думки, бажання, страх. І все ж спокійніший, ніж звичайно, так наче відбувається велика переміна, віддалене тремтіння якої я відчуваю. Сказано забагато.
5 грудня* Знову прохопився крізь цю жахливу, довгу вузьку щілину, подолати яку можна, власне, лиш уві сні. Зробити це наяву, з власної волі, звичайно, ніколи не пощастить.
8 грудня. Понеділок, свято в Баумґартені, у ресторані, в ґалереї. Страждання й радість, вина й безвинність, мов дві нерозривно сплетені руки, і, щоб їх роз’єднати, треба розітнути їхню плоть, кров, кістки.
9 грудня. Багато Елезіуса120. Та хоч би куди я повернув, назустріч мені б’є чорна хвиля.
11 грудня. Четвер. Холод. Мовчки з Ю. в Ріґерпарку. Спокуса на Ґрабені. Все це надто тяжко. Я не зовсім готовий. У духовному розумінні це так, як двадцять шість років тому казав учитель Бек, не помічаючи, щоправда, в своєму жарті пророцтва: «Нехай ще посидить у п’ятому класі, він надто кволий, така надмірна поквапність потім за себе відомстить». І справді, я ріс, як ото саджанці, що надто швидко витятися й зосталися забутими, і коли повіє протяг, я виявляю просто- таки артистичну майстерність, щоб від нього ухилитися; в цих моїх рухах,
