найвищим судом, а зовсім навпаки - я намагаюсь окинути поглядом усю людську й тваринну спільноту, пізнати головні її пристрасті, бажання, моральні ідеали, звести їх до простих приписів і, відповідно до них, самому якнайскоріше стати всім неодмінно приємним, до того ж (і в цьому вся штука) таким приємним, щоб я, не втрачаючи загальної любові, як єдиний грішник, якого не підсмажують, нарешті зміг відверто, на очах у всіх оголити всі властиві мені вади. Одне слово, мені важить лише суд людський, і його я хочу обманути, хоч, певна річ, і без обману.
8 жовтня. Тим часом: жалісливі листи від Ф., Ґ. Б. погрожує надіслати листа. Невтішний стан (courbature). Годування кіз, порите мишами поле, копання картоплі («Як вітер віє нам у зад»), збирання шипшини, селянин Ф. (семеро дівчат, одна маленька, милий погляд, на плечі білий кролик), у кімнаті картина «Кайзер Франц-Йозеф у склепі капуцинів», селянин К. (кремезний, продумана розповідь світової історії його господарства, але привітний і добрий). Загальне враження від селян: шляхетні чоловіки, що знайшли порятунок у сільському господарстві й організували свою роботу так мудро й смиренно, що вона цілком злилася з усім світом і до блаженного їхнього кінця оберігає їх від усіляких хитань та морської хвороби. Справжні громадяни землі.
Парубки, які ввечері ганяють за чередою, що розбрелася широким полем на узвишші, та ще й мусять тягати за собою спутаного молодого бика, що ніяк не хоче йти за ними.
Дікенсів «Копперфілд» («Кочегар» - відверте наслідування Дікен- са, ще більшою мірою - задуманий роман). Історія з валізою, той, що ощасливлює й зачаровує, брудна робота, кохана в маєтку, занечищені будинки тощо, та передовсім - метод. Мій намір полягав у тому, як я тепер бачу, щоб написати дікенсівський роман, але збагачений яскравішими світильниками, які я запозичив би в часу, а також тьмянішими, які я добув би з себе. Дікенсове багатство й відчайдушний, могутній потік розповіді, але як наслідок цього - місця жахливо безпорадні, де він уже тільки стомлено помішує досягнуте доти. Варварством віє від безглуздого цілого - варварством, якого я, щоправда, уник через свою слабість і навчений власним епігонством. За манерою, яку затоплює почуття, приховано бездушність. Ці колоди сирих характеристик, які штучно припасовано до кожного персонажа й без яких Дікенс не зміг би швиденько вивершити жодну зі своїх історій. (З Вальзером у нього спільне те, що обидва невпевнено користуються абстрактними метафорами.)
9 жовтня. У селянина Люфтнера. Великі сіни. Все - як у театрі: він нервує, хихикає й хахакає, ляскає долонею по столу, здіймає руки й стенає плечима, підносить кухоль із пивом, немовби валленштай- нець. Поруч - йош дружина, стара баба, яку він, її наймит, узяв десять років тому. Запеклий мисливець, занедбав господарство. У стайні дві величезні коняки, гомерівські постаті в мерехтливому сонячному світлі, що просотується крізь вікно стайні.
14 жовтня. Приходить вісімнадцятирічний юнак, щоб з нами попрощатися, завтра він іде до війська. «Завтра я йду до війська, тож прийшов сьогодні взяти відпустку».
15 жовтня. Увечері на путівці в бік Оберклее; пішов через те, що на кухні сидів управитель і двоє угорських солдатів.
Краєвид з Отлиного вікна в сутінках: на другому боці - будинок, а за ним уже чисте поле.
К. із дружиною на своєму полі, на схилі навпроти мого вікна.
21 жовтня. Гарний день, сонячний, теплий, безвітряний.
Більшість собак гавкають безглуздо, просто коли вдалині когось побачать, однак інші, може, й не кращі сторожові собаки, але розумні істоти, до незнайомця підступають спокійно, обнюхують його й гавкають тільки тоді, як почують підозрілий запах.
6 листопада. Цілковита нездатність.
