наближенням. Мені здавалося, я повік не зможу забути окремих своїх викриків, отих коротких фраз завдяки їхній виразності, але тепер уже не пригадую достоту жодної. То могли бути тільки викрики, позаяк говорити мені було дуже важко, щоб промовити слово, я мусив надувати щоки й водночас скривлювати рота, так наче в мене боліли зуби. Щастя полягало в тому, що покара нарешті прийшла, і я вітав її вільно, переконано й радо - картина, що мала зворушити й богів, і зворушення богів ледь не до сліз розчулило й мене.
21 жовтня. Він не міг ступити до будинку, бо чув голос, що промовляв до нього: «Зачекай, поки я поведу тебе сам!» Отож він і далі лежав у поросі перед будинком, хоча не залишалося вже, либонь, жодної надії (як сказала б Сара).
Все це фантазія - сім’я, контора, друзі, вулиця; і жінка - все це фантазія, дальша чи ближча; але ближча правда лише в тому, що ти впираєшся головою в стіну камери, де нема ні вікон, ні дверей.
22 жовтня. Знавець, фахівець, чоловік, що знає своє діло, щоправда, ці знання нікому не можна передати, але, на щастя, вони нікому, здається, й не потрібні.
23 жовтня. Пополудні. Фільм про Палестину.
25 жовтня. Учора Еренштайн.
Батько й мати грали в карти; я сидів поруч сам, зовсім чужий; батько сказав, щоб я пограв з ними чи бодай подивився; я знайшов якусь відмовку. Що означала ця відмовка, до якої я вдавався з дитинства багато разів? Запрошення відкривали мені шлях до суспільства, пев- ною мірою до світського життя, із справою, що її від мене вимагали як від учасника, я впорався б якщо й не добре, то стерпно, гра, мабуть, навіть не дуже й наганяла б на мене нудьгу, - й усе ж таки я відмовився. Якщо судити з цього, то я не маю рації, коли скаржуся, що життєвий потік ніколи мене не підхоплював, ніколи я не міг відірватися від Праги, ніколи мене не привчали до спорту, якого-небудь ремесла чи
чогось такого, - я б, мабуть, щоразу відхиляв пропозицію, так само, як запрошення пограти в карти. Доступне було тільки безглузде - вивчення юриспруденції, контора, згодом додавалися й інші безглузді речі, як-от робота в садку, столярство й таке інше; ці додаткові речі нагадували вчинки чоловіка, який викидає за двері нещасного жебрака, а тоді сам із собою грається в благодійника, перекладаючи милостиню зі своєї правої руки в ліву.
Але я завжди від усього відмовлявся, певно, через загальну слабість, а надто через слабість волі, тільки збагнув я це вже досить пізно. Колись таку відмову я вважав здебільшого доброю ознакою (звабдений великими сподіваннями, які покладав на себе), але сьогодні від тих приємних поглядів майже нічого не зосталося.
29 жовтня. Одного з останніх вечорів я таки взяв участь у грі, записуючи для матері її очки. Та взаємини не потеплішали, а якщо познака такого потепління й була, то її заступила втома, нудьга, розчарування з приводу згаяного часу. І так було б завжди. Пограниччя між самотністю й спілкуванням я перетинав украй рідко, в ньому я влаштувався навіть надійніше, ніж у самій самотності. Якою жвавою, прекрасною місциною був порівняно з цим Робінзонів острів!
30 жовтня. Пополудні театр. Палленберґ.
Мої внутрішні можливості для (я не хочу сказати «зображення» чи «створення» «Скупого», а саме для) самого скупого. Потрібен тільки один швидкий рішучий рух, і весь оркестр спрямує свої зачаровані погляди туди, де над капельмейстерським пультом здійметься диригентська паличка.
