6 березня. Знов поважний і стомлений.
7 березня. Вчора найгірший вечір, так наче всьому настав край.
9 березня. Та це була тільки втома, але сьогодні новий напад, аж піт на чолі виступив. А що, коли задихнешся сам? Що, коли внаслідок наполегливого спостереження за собою отвір, крізь який уливаєшся в світ, стане надто вузьким чи й узагалі зімкнеться? Часом я вже недалекий від цього. Річка, що тече навспак. Великою мірою це відбувається вже давно.
Скочити самому на коня того, хто нападає. Єдина можливість. Але скільки сили й спритності для цього потрібно! І як уже пізно!
Життя незайманого лісу. Заздрю щасливій, непогамовній природі, що працює все ж таки вочевидь з нужди (геть як я), проте завше виконує всі вимоги противника. Та ще й так легко, так музикально.
Колись, як у мене щось боліло й біль ущухав, я був щасливий, тепер я відчуваю лише полегкість, але не покидає й гірке почуття: «Знов усього лиш здоровий, тільки й того».
Десь чекає допомога, і погоничі завертають мене туди.
13 березня. Чисте почуття і ясне усвідомлення його джерела. Вигляд дітей, особливо однієї дівчинки (рівна хода, короткі чорні коси) й другої (білява, невиразні риси, невиразна усмішка), підбадьорлива музика, маршова хода. Почуття людини, яку спостигло лихо, а тут трапилася допомога, але людина рада не тому, що її врятовано - її зовсім не врятовано, - а тому, що приходить нова молодь, надійна, ладна стати до бою, хоч і не знає, що її чекає, але те, що вона ні про що не здогадується, викликає в тих, хто її спостерігає, не почуття безнадії, а зачудування, радість, сльози. Додається й ненависть до того, проти кого належить стати до бою (але це почуття, як мені здається, трохи єврейське).
15 березня. Заперечення, запозичені з книжки: популяризація, і то зроблена із захватом і зачаруванням. Як він уникає небезпеки (Блюер)130.
Урятуватися втечею до якоїсь завойованої країни, а невдовзі відчути її нестерпною, бо врятуватися втечею не можна ніде.
Тебе ще не народили, а ти вже змушений бути, ходити вулицями й розмовляти з людьми.
20 березня. Розмова за вечерею про вбивць і страту. Груди, що дихають спокійно, страху не знають. Не знають різниці між здійсненим і замисленим убивством.
22 березня. Пополудні. Сон про пухлину на щоці. Постійно тремтить грань між звичайним життям і жахом, що видається реальнішим.
24 березня. Як воно на мене чатує! Наприклад, дорогою до лікаря, часто саме там.
29 березня. У потоці.
4 квітня. Який довгий шлях від внутрішньої нужди до сцени, схожої на ту, що відбулась у дворі, і який короткий зворотний шлях. А позаяк тепер ти на батьківщині, звідси вже нікуди не дінешся.
