поразки. Якщо тільки не втрутиться сонливість і своєю цілоденною й цілонічною роботою не зруйнує всі перешкоди й не розчистить шляху. Але тоді мене знову прийме у свої обійми божевілля, бо я відмовився від злету, який приходить тільки тоді, коли його бажаєш.
4 лютого. Огорнений холодом відчаю, змінене обличчя, незбагненні люди.
Що сказала М., сама не в змозі до кінця збагнути (адже є і вмотивована сумна пихатість) всієї правди своїх слів, про щастя просто погомоніти з людьми. Кого ще можуть так, як мене, потішити балачки з людьми! Надто пізно, мабуть, і дивним кружним шляхом повертаюся до людей.
5 лютого. Утекти від них. Зробивши якийсь спритний стрибок. Удома, в затишній кімнаті, при світлі від лампи. Казати про це небезпечно. Це може викликати їх із лісів, як ото коли засвітиш лампу, щоб помогти їм натрапити на слід.
6 лютого. Втішено слухав розповідь про те, як хтось там служив у Парижі, Брюсселі, Лондоні, Ліверпулі на бразильському пароплаві, що Амазонкою дійшов до кордону з Перу, а під час війни досить легко переніс жахливі страждання зимової кампанії в Сімох общинах, позаяк змалечку звик до поневірянь. Втіху дає не лише демонстративний вияв таких можливостей, але й солодке усвідомлення того, що, досягнувши успіхів на першому життєвому етапі, водночас із необхідністю маєш багато чого вибороти, багато чого вирвати із судомно стиснених кулаків і на другому. Отже, це можливо.
7 лютого. Мене захистили й виснажили К. і Г.
8 лютого. Вкрай засмикали обоє, але жити так я справді не зміг би, і це не життя, це щось схоже на перетягування каната, коли другий весь час старається й перемагає, а все ж ніколи не перетягує мене до себе, та це - спокійне отупіння, воно нагадує те, яке було тоді з В.
9 лютого. Втратив два дні, але ті самі два дні використав для того, щоб акліматизуватися.
10 лютого. Без сну, без будь-якого спілкування з людьми, крім того, яке вони допускають самі й у можливість якого я на мить починаю вірити, як і в усе, що вони роблять.
Новий напад з боку Ґ. Нема нічого зрозумілішого, ніж те, що я, коли на мене ліворуч і праворуч нападають могутні вороги, не можу ухилитися ні ліворуч, ні праворуч, - тільки вперед, голодна тварина, шлях веде до їстівної поживи, до придатного для дихання повітря, до вільного життя, хай навіть по той бік життя. Ти ведеш за собою маси, о здоровенний високий полководцю, поведи ж охоплених відчаєм через засніжені, сховані від чужих очей гірські перевали. А хто ж тобі дасть снагу? Хто зір ясний тобі дасть?
Полководець стояв край вікна розваленої хижі й широко розплющеними очима некліпно дивився на шереги військ, що крокували повз нього в снігу при тьмавому місячному сяйві. Час від часу йому здавалося, ніби котрийсь із солдатів вихоплюється з колони, спиняється перед вікном, притискається обличчям до шибки, кидає на нього короткий погляд, а тоді йде далі. Хоча то був щоразу інший солдат, полководцеві ввижалося, що це той самий, - обличчя з міцними вилицями, товсті щоки, округлі очі, груба жовтувата шкіра, й щоразу він, відходячи од вікна, поправляв на собі ремені, стенав плечима й перебирав ногами, намагаючись знов потрапити в ногу з колоною, яка незмінно крокувала на задньому плані. Полководцеві набридла ця гра, він пристеріг наступного солдата, розчахнув перед ним вікно й схопив його за барки. «Ану йди сюди», - гримнув він і звелів чоловікові лізти у вікно. Потім загнав його в куток, став перед ним і запитав: «Хто ти такий?» - «Ніхто», - злякано відповів солдат. «Цього й слід було сподіватися, - промовив полководець. - Нащо ж ти зазирав у вікно?» - «Щоб подивитися, чи ти ще тут».
