— Нащо тобі? Нема його!.. Знай поміщика, що ти його кріпак, — закричав щосили, виходячи з хати, Немиров і додав до того непристойну лайку.
Ось про тії негожі слова й доносив кріпак на свого управителя. Дячок же Михайловський до цього доносу додав і свого... Мовляв, одного разу управитель зайняв дячкові телята... Послав дячок спершу служницю прохати, щоб випустив той, оддав теля. Прогнав управитель служницю. Послав дячок тоді жінку, прогнав управитель і жінку. Пішов сам, але управитель, побачивши дячка, не дав йому й слова промовити, ударив його зараз по шиї так, що дячок вилетів у присінок. Трохи опам'ятавшись, почав дячок говорити управителеві: «Защо мене б'єш? Коли я винен, відсилай, куди хочеш, до суду, про це ж є іменний його імператорської величности указ», а Немирів на те: «Який тобі чорт такий указ дав?»
Думали дячок з Торянином і Немирова на ту дорожку справити, що нею Винниченко пішов, та підібрав Немиров свідків як слід. Не змогли довести свого доноса обидва донощики, і наслідки були для них несподівані. Ухвалив суд покарати обох на тілі і заслати до Іркутського на поселення. Присуд пішов на затвердження, на конфірмацію до царя.
18 грудня 1801 року затвердив цар Павло такий присуд: покарати обох кнутом і випустити на волю...
Так, замість Немирова, поплатилися своїми спинами обидва донощики, і все життя їм не було потім проходу, глузували з них скрізь, сміялися, що дуже велику нагороду дістали від царя за донос. І дійсно, тієї нагороди забути не могли обоє.
Вже років через п'ятнадцять потому досить було провести дячкові долонею по тілі, як вимальовувались сліди, червоні плями від колишньої страшної кари, і з люттю згадував дячок ту хвилину, як наважився донос подати.
СКІЛЬКИ В ЦАРЯ ПАВЛА ДІТЕЙ?
Старий і суворий був майор Іван Переверзєв. В його невеличкому сільці Троїцькому, Обоянського повіту, на Кур- щині, чисто все живе тремтіло, як бачило десь поблизу високу худу постать свого лютого пана. Славився пан на ввесь уїзд своєю люттю, своїм завзяттям. Тож не дивно, що коли взимку заїхав до батька в гості син Назар, визнав за краще молодий пан лишити батькові в науку свого кріпака Захара Сургакова, бо ж Сургаков, на думку панську, злий приклад давав іншим дворакам Переверзєва. Від самого дитинства і аж до 33 років не знав Сургаков жодного доброго дня. Все його життя було важким поневірянням по панських передпокоях, на панській службі. Не один раз і карали люто Сургакова, не один раз після тяжких кар різками лежав він тижнями десь у стайні на соломі, гоячи свої рани. Та кари постійні, лайки, бійки й погрози тільки загартували вперту на- туру Сургакова. Увесь час мріяв він про те, щоб зібрати гурт таких же, як і він, знедолених, скривджених двораків і з ними разом помандрувати кудись геть далеко від пана чи на Кубань, чи до Новоросії, чи й сам не знав він, куди, аби тільки не було там панської влади. Ото такого неслух’яного, непокірного кріпака лишив Назар Іванович Переверзєв своєму батькові. Та лайки старого Переверзєва і бійки тільки більше розпекли Сургакова, і одного вечора один із панських підлиз доніс старому панові, що Сургаков підбиває кріпаків тікати на південь. Розпалився дуже старий майор, наказав притягти Сургакова; довго, з наказу поміщикового, знущалися челядники із зв'язаного по руках і ногах нещасливого дворака, а далі наказав пан узяти його на цеп і тримати на цепу вночі, удень же, під доглядом посіпак панських, пускати на роботу. Так минуло тижнів три.
Наказав старий пан привести одного ранку Сургакова. На ґанкові, розвалившись у кріслі, сидів старий майор, чекаючи на непокірного кріпака. Привели до ґанку Сургакова. Вклонився він низько панові, а той, уважно оглянувши з голови до ніг кріпака, запитав:
— Що ж, і далі бунтувати будеш, чи вже порозумнішав?
Схилив ще нижче голову Сургаков і нічого не промовив.
