Надмірна панщина, утиски дворянські до відчаю призводили селянство скрізь по всій Росії. І тепер, коли став новий цар, хотіло вірити селянство, що якось краще буде, легше стане жити. Та не всі, звичайна річ, покладали надію на царську ласку. Навіть у ті далекі давні часи серед темного селянства траплялися люди, які розуміли добре, що який не є цар, а це є перший дворянин і дворянської влади він не скасує. Ото коли зійшлися на панщину добровольські селяни, почалася між ними підчас роботи розмова. Коло самого хутора тягся досить величенький лісок. Не одного селянина тяжко карали, штрафували управителі панські, зловивши в лісі. Навіть ио гриби піти або хмизу назбирати на паливо не мали права селяни. Ото й сьогодні хтось почав розмову про ліси, про те, як отут от, на Пав- лоградщині, бракує дерева зовсім, нема з чого навіть клуню якусь будувати.
Білокоз, людина бувала, розказав, які ото величезні ліси бачив він у литвинів на Білорусі, та його оповідання тільки роздратували слухачів, і хтось один із гурту несміливо висловив свої мрії:
— Ех, коли б панські володіння відібрали на царя, то багато було б з цього лісу бідним людям деревини на хати...
Та відразу гостро перебив його мову молодий ще селянин Винниченко:
— Ех ви, та хіба це можлива річ, щоб таке сталося. Ви думаєте, що цей цар вам велике добро... Це не государ, а кат...
Десь зблизька показався управитель, стихли розмови, почалася робота. Запали слова Винниченкові Білокозові в душу, порушили вони його спокій, і надумався тоді темний знедолений селянин піти до попа, поради спитати, розказати йому про слова Винниченкові...
Звісна річ, від попа справа опинилася відразу в Павлоградському нижньому земському суді. Почалися нескінченні допити. Кляли свою долю й Білокоз, і Винниченко. Білокозові від сорому не хотілося й на село з'являтися, як випустили його після допитів з Павлограда. Адже там, у тому селі, майже щодня доводилося йому бачити ще молоду жінку Винниченкову та троє малих дітей, а самого Винниченка тим часом за його негожі слова про царя, після відповідної важкої кари, везли до Нєр- чинська на каторжну роботу. Не стало спокою в Білокоза, все життя йому було отруєно і до самої своєї смерти ніколи не міг він забути тих хвилин, коли стояв він на допиті віч-на-віч із Винниченком і говорив йому, ледве насмілюючись очі звести: «Та ти ж казав... Це ж усі чули»... Пам'ятав на все своє життя злобний погляд Винниченків, пам’ятав і страшні оповідання про те, як підчас кари шматками виривав кнут м'ясо, як ледве живого на візка поклали Винниченка й відвезли до шпиталю. Доводилося йому не раз чути й просто прокльони від жінки Винниченкової... Все своє життя носив на собі гягар страшного сорому донощик з неволі.
Та приклад Білокоза, його правдивий донос на Винниченка підбадьорили деяких людців у тому ж селі.
Селянин того ж села Доброволля Трохим Торянин та дячок Святодухівської церкви Кирило Михайловський, подали й собі доноса на управителя маєтку купця Немирова... Скаржився Торянин, що одного разу прийшов до нього в хату управитель і почав лаяти:
— Що ти не працюєш ні на себе, ні на поміщика, ледащо?.. Ти надієшся на те, що тепер государ є і тим повинностям на пана «нерачителен»?
А він, Торянин, мовляв, відповів Немирову так:
— Якщо, пане, справді государ є, помилуйте панщиною...
