— А Бог знає, він же наслідник, і коли б не ця цариця вступила, то більш нікому, крім нього. Та й тепер ніде діти його. Щось вони з ним думають, що комендант Шлюшен- бурзький став завжди каретою їздити до палацу чи куди...
І ось він, Криса, мовляв, сказав:
— Коли так справді, то зле робиться.
І зараз ось і доніс про всю ту розмову. Звичайна річ, Кри- су зараз же заарештували, і того ж дня до Тайної Експедиції привели й Діонісія.
Старий чернець зараз же признався в своїх словах і розказав, що на думку йому спало таке розказати з тієї причини, що коли одного разу цар Петро III проїздив повз Нєв- ський манастир на Шліссельбург, то приходили до хлібні якісь люди й розказували, що цар їздив у Шліссельбург і випустив звідти Мініха, а на його місце посадив Івана Антоновича, і той Іван Антонович виріс уже великий та здоровий. Далі розказав Діонісій, що тиждень тому прийшли до хлібні люди коменданта Шліссельбурзького, і він їх спитав про Івана Антоновича, а ті відповіли, що не знають про це, мовляв, знає їхній пан, та й порадили Діонісію, що про це говорити не треба. Діонісій це справді таки розказував Крисі, але говорив потихеньку і «з простоти».
Що було робити з старим дідом-ченцем — брати на дибу, на тортури не було потреби, та й від першого удару кнута нічого б не лишилось від діда. Отже генерал-прокурор Олександер Іванович Глебов зробив доповідь цариці, і та наказала перевести Діонісія на життя до Олександро-Свір- ського манастиря і взяти з нього підписку, що він про ге, що його питали і що він свідчив, «до кончини живота свого» не буде розголошувати.
Так закінчився новий донос Крисин. Було це 7 серпня, а через два дні дістав Криса з Сенату відповідь, що його прохання про нагороду за колишній донос не вволено.
Треба було вертати додому, вертати з порожніми руками, зазнавши стільки поневірянь і стільки невдач. Соромно було Крисі тепер дома в Кобеляках і в очі своїм приятелям глянути, бо ж хвалився він, що верне додому не інакше, як полковим суддею, а то, може, й полковником. І ось надумався Криса, як тільки випустили його, не вертати додому поки що, а шукати собі щастя в іншому місці.
Перескочив Криса через кордон і втік до Польщі. Але й там не втихомирився він. Надія якось вийти в люди через доноси не кидала його, і вже з Польщі надіслав він знову таки на ім'я царицине новий донос. Розповідав він там, що, мовляв, за кордоном у Польщі дуже зле говорять про царицю, розказують також, що цар Петро живий і, мовляв, навіть надіслав цариці гостинця: хустку й табакерку, писав, що запорожці хотять зрадити Росію і пристати до Туреччини, що скрізь за кордоном ширяться найрізноманітніші чутки про Росію. Знову довелося генерал-прокуророві робити доповіді цариці, але та наказала слідства не провадити, бо ж донощика в Росії нема. Та не витерпів Криса, не зміг висидіти за кордоном. Знову він з'явився в Москві, і 22 грудня 1763 року Катерина дала такий указ московському градоначальникові, графові Салтикову: «Чтоб впредь от него (Криси) таких продерзостей не происходило, а толь более дабы от таких ево вымышленных доносов не мог кто невинно претерпеть какого оскорбления, повелеваем оного Крысу, сыскав секретно в Москве и за присмотром дабы он не ушел, отправить в Сибирь на вечное поселение и никаким его доносам не верить».
Так закінчилася кар'єра невтомного донощика.
НЕВДАЛІ ПРОХАЧІ18
Швидко, мов блискавка, долетіла на Україну звістка, що несподівано, наглою смертю, померла цариця Катерина.
