собі кріпачку пана Михайла Ізмайлова, Тетяну, і далі вже вдвох подружжя Левицьких мандрувало з міста до міста.
Доводилося жити й у Москві, й у Петербурзі, найматися за музику до різних вельмож та двораків. Але музика годувала Левицького дуже зле. Вирішив він змінити свій фах і 1750 року найнявся до астраханського купця Федора Коб'якова за повіреного. Коб'яков, побувши трохи в Москві, поїхав до Астрахані, а Левицького лишив на деякий час у Москві про справи Коб'якова по різних установах клопотатися. Вирішив тоді Левицький і жінку свою відпустити до Астрахані.
Звичайна річ, як годиться, поїхала Тетяна Кузьминічна Ле- вицька з своїми московськими приятельками прощатися. Цілий день їздила по гостях, вернула ввечері трохи п'яненька і почала розказувати чоловікові, де була й що чула. Була вона сьогодні в своєї знайомої — жінки директора китайського каравану — Явдохи Лібретовської. Це була давня її приятелька й така ж, як вона, кріпачка того ж таки Ізмайлова. Однакова в них доля була, обидві вони з кріпачок на волю вийшли, і тільки Лібретовській пощастило більше, як Левицькій.
Завжди трохи заздрила жінка якогось невдахи-музики своїй приятельці, а та, відчуваючи це, ніколи не минала нагоди перед Левицькою трохи своїм життям попишатися. Прийняла вона гостю у великій вітальні, чудово прикрашеній розмаїтими килимами, шовковими тканинами, дрібними слонової кости статуетками. Тож тепер була мода на все китайське. Навіть у митрополита на фелоні роззявляли пащі страшні дракони, в спокусу й сумнів уводили благочестивих московських купчиків. А що ж було говорити про директора китайського каравану?! Через його руки не одна сотня всіляких найкоштовніших речей, видурених, куплених за безцінь у Китаї, проходила... Сиділи приятельки біля столу. Наказала Лібретовська принести чаю й рому, навчилася від чоловіка — старого, давнього п'яниці...
Сиділи і, як то годиться, перебиваючи одна одну, всілякі новини переказували: кого хвалили, кого судили, а кого так просто лаяли...
— Знаєш, Тетяно, переїжджаю я оце зовсім із Москви. Завтра вже чоловік виїздить, забере з собою майно наше все, а я трохи поживу ще в Москві в зятів своїх, а там і сама подамся.
— Куди?
— Під Китай. Поживемо років зо три, та й назад вернемо, десь під Москвою маєток купимо. Заживу я справді поміщицею.
Заздро стало Левицькій, що її приятелька з кріпачки та в поміщиці пнеться. Почала розказувати, як то добре жилося їм в останнього вельможі, де чоловік за першого музику був. Мовляв, там у того вельможі й цариця часто буває. Та Лібретов- ську хіба цим здивуєш.
— Що там цариця!.. Хіба я не знаю... Як ото їздила до Києва, то всі кажуть, любилася вона амурно, та з ким би ти думала? З переяславським архієреєм Арсенієм...
Ось про цю розмову, лежачи вночі обіч чоловіка, й розказала Левицька. Перелякався чоловік.
— Слухай но, жінко, нікому про це не говори, бо буде і тобі, і їй.
На другий день виїхала Левицька до Астрахані, а чоловік лишився в Москві.
Були б забулися, пилом припали її слова, та спіткала несподівана пригода Левицького...
Скучно було йому без жінки — почав пиячити, до чужих жінок залицятися, по всіляких кабаках, вольних пітейних домах
