свого доноса. Даремне клявся купець, запевняв Шувалова, що ніколи ні з ким ніяких лихих слів не говорив, не вірив начальник над Тайною Канцелярією так просто словам, вирішив налякати купця. Вивели Григор'єва з Канцелярії, а Шувалов почав умовляти купця, що коли він дійсно такі слова говорив, то щоб, не допускаючи себе до «истязания», признався.
Перелякався на смерть купець, почувши, як солодкорі- чиво розмальовував Шувалов, як ото його, Івана Пічуґіна, братиме кат на дибу, як водитиме залізними розпеченими кліщами по тілу, як забиватимуть йому голки під нігті, перелякався на смерть, затремтіли коліна, слова не міг сказати, упав навколішки перед Шуваловим і, цілуючи порохом укриті чоботи грізного судді, прохав, щоб дали йому одуматися, бо зараз він неспроможний і слова вимовити.
Вивели купця з Тайної Канцелярії. І знову потяглись тепер уже цілі тижні чекання, а там нові допити, та не признавався купець. Григор’єв же на допитах плутав, суперечив сам собі, з усього видко було, що свого доноса довести він не може. Тож 25 липня випустили купця на волю. Бігцем, підтюпцем прибіг він до себе додому. Зараз же збіглися всі родичі, звідкись прийшов, наче нюхом передчуваючи поживу, якийсь ієроманах. Найняв зараз же хазяїн відправити молебень з подякою за те, що вирятувався він із страшних лабет Тайної Канцелярії.
По молебні перейшли, як годиться, до їжі. Добрий обід наготувала хазяйка, і після довгого сидіння в тюрмі здавалося купцеві, що ніколи ще в житті не були такі смачні поставлені на стіл страви, пироги з морквою, гриби, рибні щі, як сьогодні. Чарка по чарці, кварта горілки за квартою зникали непомітно, безслідно. Розжеврілися обличчя в присутніх, розвеселилося все товариство, а після обіду нова розвага чекала на всіх гостей і хазяїна. Коли випускали його з Канцелярії, сказав йому вартовий салдат, що сьогодні о З годині опівдні, на майдані, біля будинку 12 колегій, каратимуть його колишнього квартиранта, теперішнього лютого ворога.
Настала для Пічуґіна блаженна хвилина. Рівно о 3 годині на майдан привезли візком Григор'єва. Звели його на дерев'яний поміст, прочитав урядовець указа, а далі наблизились кати до Григор'єва, зняли з нього сорочку. Сів один кат на голову Григор'єва, а другий — на ноги, і далі удар за ударом посипався на оголене тіло колишнього канцеляриста головної поліцмайстерської канцелярії. Заморилася рука в ката, звелися на ноги ті, що сиділи на Григор'єві, а він, лежачи, кричав: «Винен... каюсь... винен». Так треба було робити: підчас кари мусів злочинець привселюдно, доки сили ставало, каятися в своєму злочині.
Після невеличкої перерви знову наблизилися кати до Григор'єва, знову засвистіли пліті в повітрі. І в такт ударам, хитаючи головою, з блаженного посмішкою стояв купець, оточений своїми родичами і знайомими. Навіть гордість обіймала його в цей час, адже то за нього привселюдно на майдані, де карають важливих злочинців, тепер карають його колишнього квартиранта, що насмілився жахливий наклеп зробити — на неповинного хазяїна.
І того ж вечора, коли після тяжкої кари лежав у шпиталі, борючись із смертю, Григор'єв, у домі купця Івана Пічуґіна відбувався справжній бенкет. І хазяїн, і гості смакували, з насолодою згадували кожну найменшу дрібницю сьогоднішньої кари.
Такий був один із найщасливіших днів у житті купця Івана Пічуґіна.
ДОНОС НА ЖІНКУ
З далекого Ізюму, невеличкого полкового міста на Слобожанщині, занесла доля сина попа Ізюмської церкви Саву спершу до міста Харкова, до місцевої латинської школи, а далі повела далеко-далеко. У тій школі за звичаєм тогочасним назвали Саву професори Левицьким. Так це прізвище й пристало до нього на все життя. 1735 року опинився Левицький у капелі київського митрополита Рафаїла Заборовського, а далі вже шлях привів його й до придворної капели. Поспівав там кілька років Левицький, а далі, «за худобою голоса», прогнали його з капели, і мусів він здобувати собі на прожиття всілякими службами. Переїхав він до Москви і жив тут по різних панських садибах за музиканта. Тут таки в Москві й одружився він. Узяв
