ходити... 13 серпня пішов він у гості до свого знайомого, теж українця, Івана Краківського. Сиділи, гомоніли, згадували давні свої пригоди, школи, суворих учителів, чимало й анекдотів розказав Левицький, особливо про суворого, бундючного митрополита Рафаїла... Зібрався вже Левицький іти додому, коли в передпокої спинив його якийсь челядник і каже:
— Наказала тобі Ганна, дівка дому вдови генерала Соймоно- ва, сьогодні ввечері прийти до неї...
Зрадів Левицький, діставши таке запрошення. Ця дівка була дуже добре знайома Левицькому, надто після від'їзду жінки...
Настав вечір. Прокрадаючись, навшпиньках, пройшов був Левицький через передпокої панського дому, та, на нещастя його, вже близько від кімнати, де мав зустріти Ганну, наскочили на нього Соймоновські лакеї. Опинився Левицький у руках лютих ворогів, Давно вже підглядали, давно вже стежили вони за ним, а сьогодні таки спіймали... Почалася люта бійка, били Левицького досхочу, і кулаками, і ногами, і канчуками. А далі зв'язали руки й ноги і посадили під варту...
Просидів Левицький тривожну ніч. Настав ранок. Стара удова-генеральша вирішила, що їй, «слабій, беззахисній» жінці, не вдасться як слід покарати злочинця, наказала вона повести Левицького до племінника свого, Філософова. Хай уже він там як слід із Левицьким розправиться. Потягли Левицького, витягли його на вулицю і, зв'язаного, скривавленого, повели Москвою.
Як прочув Левицький, куди його ведуть, переляка.їся на смерть, бо чув не раз від Ганни, що племінник генеральші — людина нечуваної люті, та ще й до того на Ганну не раз оком накидав...
Ведуть Левицького, зв'язаного, скривавленого, втекти нікуди, рятунку немає. Знає, що в руках Філософова опинитися значить люті муки прийняти, страшних тортур та зю цання зазнати. І ось в останню хвилину, як уже доводили його до двору Філософова, раптом ізгадав Левицький про жінчині слова і закричав на всю вулицю: «Слово й діло»... Урозтіч кинулися Соймоновські люди, нікому ж не хотілося в Тайній Канцелярії за свідка виступати, а до Левицького підбігло двоє салдатів і потягли його до Тайної Канцелярії. Там заявив Левицький донос на свою жінку, розказав про ті її лихі слова, і цього було досить. Відразу пішла в хід уся складна машина Тайної Канцелярії. До далекої Астрахані полетів кур'єр — гвардії капраль — розшукувати жінку Левицького. А тим часом по Москві шукали й Лібретовську. Наказала Тайна Канцелярія спершу домашній арешт встановити над Лібретовською, та знайти її було важко, бо, як виявилося, не було в неї вже в Москві постійного притулку, а жила вона по зятях своїх. Як на те сталося, посварилася вона під цей час з обома зятями своїми і жила за Мос- квою-рікою, поблизу Калузьких воріт, у домі знайомого свого. Звідти її й привезли, і тримали, як годилося з жінкою значного урядовця, на окремій квартирі під вартою.
Привезли згодом і жінку Левицького, і почалися допити. Жінка Левицького розказала все, як чоловік її в доносі говорив, а Лібретовська спершу провини своєї не визнавала, заявляла, що ніколи нічого Левицькій не говорила. Далі намагалася Лібретовська на інших провину свою скинути, та все даремно. Зведення віч-на-віч примусили її признатися...
Час минав. Минали місяці, і тільки в липні 1751 року, майже через рік після нещасливої пригоди з Левицьким, що примусила його доноса на свою жінку подати, розв'язала Тайна Канцелярія справу. Ухвалила вона, що, мовляв, Левицькому треба було б «кару плетьми учинити» за те, що довго не доносив, але через те, що його донос на жінку правдивий був, а також «паче для многолітнього її імператорської величности здравія» випустити і його, і жінку на волю...
Лібретовській же ухвалено «учинити кару — бити плетьми» і щоб надалі вона від таких і тому подібних «продерзостей имела воздержание», послати її в далекий від Москви манастир, «де бути їй до кончини живота її неісходно».
