Скрізь тільки й розмови було, що про нового царя — божевільного сина старої розпутниці на троні.
Скрізь розказували, як ненавидить цей син свою матір, як усе, що не зробила вона, на свій кшталт повернути хоче. І ці чутки бадьорили всіх скривждених від цариці, давали надію на краще. До Петербурга прибували й окремі особи в справах своїх приватних, і цілі делегації з усілякими проханнями.
Наприкінці травня 1797 року, після довгої важкої подорожі з далекого українського міста Погара, до столиці прибули депутати. Вирядив їх погарський магістрат скористати з нагоди випрохати в царя, щоб він ствердив указом своїм стародавні привілеї погарські, надані ще від царя Олексія Михайловича. Тут у Петербурзі дізналися депутати — чотири погарські купці, — що цар трьох секретарів призначив приймати й розглядати прохання. Великий пан український Трощинський розглядав прохання, надіслані поштою, Нелединський-Мелецький просто особисто в царському палаці приймав прохання, а статс- секретар Брискорн розглядав прохання, писані чужими мовами. Розглянувши прохання та склавши екстракти з них, статс- секретарі подавали їх цареві, а той уже сам накладав резолюції залежно від свого настрою.
Та депутатам не пощастило застати царя в Петербурзі, він переїхав уже до Павловська, де завжди перебував улітку. Тож перебувши в Петербурзі два тижні, розшукавши знайомих, розпитавши їх добре, де й як найкраще з проханням своїм удатися, поїхали купці до Павловська, там подали своє прохання на ім'я цареве, вкинувши в спеціально поставлену для прохачів скриньку. Почали далі чекати вирішення. Ще в Петербурзі познайомилися вони з якимсь донським козаком Косминіним. Цей новий знайомий і до Павловська поїхав із купцями та скрізь супроводив їх, показуючи та розказуючи наївним про- вінціялам про всі місцеві дива та новини.
Робити прохачам не було чого, тож трохи не цілими днями блукали вони по місту та чудових його околицях. Одного разу в неділю зайшли всі гуртом до церкви і, як думали вони в той день, дуже їм пощастило, побачили й самого царя, і двох синів його, Олександра й Костянтина.
Прийшли додому, почали, як і завжди, враження свої один одному переказувати. Не вподобався кирпатий, завжди хмурий Павло купцям погарським. Іншим собі уявляли вони царя. Ото й почалася між ними розмова, яку згодом спокутувати довелося.
— Ой і дуже злий імператор, просто звір, дивиться так, наче з'їсти хоче.
— А наслідник Олександр Павлович, з усього видко, не в батька вдався — сумирний та ласкавий.
— Так, а ось другий синок, Костянтин, так то зовсім батько, мов викапаний.
Узяв участь у розмові й Косминін. Поговорили, та й забули всі, а на другий день повів Косминін приятелів своїх на парад дивитися, де командуватиме над військом сам імператор. Ніко- ли не бачили погарці такого видовища, як сьогодні. Великий майдан увесь захряс військом. Стрункими лавами рушили полки церемоніяльним маршем... Блищала на сонці зброя, сяли офіцерські мундири, лава за лавою проходило військо перед імператором... У синьому мундирі, у великій триуголці стояв нерухомо імператор, пильно спостерігаючи кожну дрібничку, і раптом, мов коршун, кинувся з місця, швидко-швидко, не підійшов, а підбіг до лави Псковського карабінерного полку... Затремтів увесь полк з переляку, а імператор щосили схопив одного салдата обома руками за ремінці амуніції, сіпнув убік і поправив на місці. Мов укопана, стала вся лава на мить і зараз же рушила далі, а імператор, гнівно посміхаючись, одійшов від переляканого полку.
Вернули знову додому погарці, і знову почалися розмови. Забули погарці, що це ж їм не десь на хуторі магістратському під Погаром, а в Павловську, де сам цар перебуває.
— Усі салдати невдоволені, що імператор такий лютий... Усі лають його, не криючись.
