Багато ще плутав Криса на допиті. До пересердя довів
сенатора Бутурліна, що допитував його. Переконався той, що в Крисиних словах нічого важливого нема, а все цілковиті вигадки, наказав вивести Крису з Тайної Експедиції й одвести його в кріпость, де й тримати його під пильною вартою.
На другий день, 13 липня Бутурлін особисто доповідав цариці, і цариця Катерина наказала, що хоч Крисі за його зухвальство слід сувору кару призначити, але вона «із одного свого матернього милосердя» прощає його зухвальство, але при тому наказала потвердити Крисі, щоб він більше таких безпідставних доносів не робив «и ложных мыслей» не мав, а особливо, щоб не розголошував того, про що допитували його в Тайній Експедиції.
Така була ухвала царицина. Просидів Криса під пильною вартою аж до 22 липня, нікуди його не випускали, годували його так, як взагалі по тюрмах тогочасних: давали тільки хліб і воду, навіть слова ні з ким не можна було промовити, бо вартовим суворо наказано було, щоб з цим арештантом вони жодних розмов не мали.
Випустили Крису на волю. Оселився він в Олександро- Нєвському манастирі, завів тут собі знайомство з ченцями, щось із тиждень прожив спокійно. А далі знову новий донос подав. У цьому новому доносі Криса не пожалів свого нового приятеля 78-літнього ченця Нєвського манастиря Діоні- сія. Писав Криса в доносі своєму про такі речі:
2 серпня вранці, о 6 годині в Нєвському манастирі в хлібній зібралася невеличка компанія: старий чернець Діонісій, він — Криса, — та ще один українець, Андрій, що теж жив у
Нєвському манастирі. Запитав Діонісій у Криси: «Як тепер ваш гетьман?» А він йому й відповів: «У сенаті перший сенатор». А Андрій до цього додав: «Гетьман та Орлов всеми- лостивішу государиню від смерти врятували, вони їй ще ж раніше говорили, щоб вона на престол вступила, тільки цариця того не бажала. Коли ж прийшло всемилостивішій государині або смерть, або на заслання, отоді й прийняла престол»...
Тільки промовив це Андрій, як старий чернець, схилившись до Криси, потихеньку сказав:
— Та тепер уже щось інше говорять.
— Що ж таке «інше»?
— Та говорять про того, що в кріпості Шлюшенбурзькій.
— А хто ж там у кріпості?
— Та той, що як він ще маленький був, то йому присягали, — Антонович.
— Та його ж і не чути було, він десь далеко був.
— Ні, його давно привезено в Шлюшен і такий виріс великий, дорідний.
— Так що ж про нього говорять?
— Та те говорять, що ніби хотять його по-старому зробить.
— Що ж це за причина, борони Боже, цьому ж не можна статися.
