каптенармуса Орлова розпитати. Зачувши таке питання, розсердився вельми каптенармус на Щеченка й на Дуранді- на. Покликав зараз же Дурандіна.
— Ти що це, дурню, розпатякуєш?..
Скуштував Дурандін каптенармусової палиці. Побитий, розлютований прийшов Дурандін до себе на квартиру. Там був другий салдат, Семен Галаскін. З пересердя забув обережність Дурандін і розказав Галаскіну, яка пригода з ним тількищо сталася. Розказав, як побив його каптенармус, та й додав: '
— Он який Щеченко, жарту не стерпів, а я знаю за ним і велике діло, та й то мовчу і в донос не вступаю.
Зацікавився Галаскін:
— Яке ж таке діло?
— Та таке, що минулого 1750 року, як були ми з Щечен- ком на одній квартирі, то Щеченко називав царицю б казав, що живе вона з Олексою Розумовським і двох дітей від нього породила.
— А чи були свідки?
— Так, і хазяїн те чув, і солдати.
— Це добре, — сказав Галаскін, — тільки те зле, що ти ніде про те на того Щеченка не доносив.
— Та я цієї справи даром все одно не пущу, я її колись підніму.
Так закінчилася розмова. Тепер уже таємницю Щеченко- ву знав не тільки він, а й ціла низка інших салдатів. Дійшла справа до старого салдата, Нечипора Мусатова, що вже 30-й рік відбував важку службу. Той зараз же доніс своєму під- поручникові, а далі... опинилися в Тайній Канцелярії і Мусатов, і Галаскін, і Дурандін, і Щеченко.
Почалися нескінченні допити. Через те, що Щеченко зараз признав свою провину, донощика Мусатова випустили з Тайної Канцелярії, зате розшукали й привезли стару Ду- биниху.
І сміх, і горе. Спершу, як звичайно, заперечувала вона свою провину, говорила, що нічого не знає, плела з переляку казнащо, а далі призналася, що була таки розмова з Ще- ченком і що всі тії негожі слова чула вона від селянки Мер- кулової Алгіньї, як сиділа з нею та ще з чотирма жінками на призьбі біля хати.
Як Алгінья, то й Алгінья... Тайна Канцелярія, як треба, то й не один десяток заарештовувала.
Відразу до села Висоцького послані були салдати... Наробили вони в селі переполоху, немов орда яка наскочила. Привезли салдати п'ятьох наляканих до безтями жінок.
26 травня 1751 року допитали всіх їх, кожну окремо. Не чули нічого й не бачили. Нічого не знаємо, — така була одностайна відповідь.
28 травня знову в присутності Шувалова відбувся допит. Учорашні приятельки, баба Дубиниха й Алгінья, стояли одна перед одною, мов люті скажені вороги. Та не змогла Дубиниха довести провини своєї колишньої приятельки. І 7 червня всіх п'ятьох жінок, прочитавши їм указа, щоб ніде нікому, нічого під страхом смертної кари не розголошували, випустила на волю
