І настав ранок... У ранковій напівімлі дрімали старі кремлівські стіни, вежами своїми розрізали напівімлу. Ранковий туман... Зійшло сонце... Упало його чудове проміння й на Кремль, і на лобне місце, і на гордість-красу московську — собор Василя Блаженного. Прогнало сонечко ясне туман ранковий, огорнуло місто своїм промінням. Почалося життя...
На дерев'яному помості, оточеному юрбою, лежав Анто- ній... Зв'язані були і руки, і ноги, та здригалося в конвульсіях усе тіло... Крикнув голосно кат, замахнувся кнутом... Божевільний, страшний зойк залунав на ввесь майдан... А вже після п’ятого удару з жахом побачила юрба: б'є кат по якійсь неживій скривавленій масі м'яса... Захвилювалася юрба, наказав офіцер ударити в барабани, щоб не чути було жахного звуку... Кінчилась кара кнутом, підвели помічники Антонія, поставили на ноги... Не міг стояти, міцно тримали під руки... Був це вже не чоловік, а справжній привид, напівтруп, де десь далеко ще жевріє іскра життя, та щохвилі загаснути може...
І на цьому напівтрупі провадив кат дальшу кару: силою розтулив зціплені зуби, витяг язика... Блиснуло в руках катових щось біле, металічне, упав, покотився кінчик язика додолу... Долилася кров із рота...
Витяг кат обережно довгі щипці... Завмерла юрба... Вклав один довгий кінець щипців у ніздрі, а другим, гострим, почав різати... Знову застогнав глухо Антоній... Та був це кінець... Криваву страшну купу м'яса кинув кат і помічники на візка...
Дійшла черга до Ізосіма й Нектарія...
БАБА ДУБИНИХА Й САЛДАТ ЩЕНЕНКО
Хоч це й рідко бувало, але між салдатом Бутирського піхотного полку, Василем Щеченком, що його з України занесла доля на салдатську службу, та хазяйкою квартири, де він на постої стояв у дворцовому столі Рапалові, бабою Ду- бинихою, взаємини були дуже добрі. Часто вечорами любив послухати Щеченко оповідання бабині і про відьом, і про домовиків, і про всілякі сільські пригоди, і про чутки найрізноманітніші.
Одного вечора попрохав Щеченко яєшню йому зробити. Вволила волю свого любого постояльця баба, через кільки хвилин поставила на стіл яєшню, солоні огірки, десь дістала горілки і почалася в хазяйки й постояльця довга інтимна розмова. Гомоніли-гомоніли, а далі й до дуже високих тем дійшли. Саме сьогодні через село проїздив Олекса Розу- мовський, тож не дивно, що баба звела на нього розмову.
— Ось де к...ий син Розумовський. Привіз якусь бабу Чупрунку, яка кладе півнів. Ось би їй, к...і, самій вирізати естество, як вона з півнями робить...
Та Щеченко після горілки був настроєний дуже лагідно, дуже мирно.
— Та може вона й невинна. Може, вона це робить з неволі.
Та не втихомирилася баба, далі своєї правити почала:
— Ех, состарив нас Розумовський. Коли не їде до Гости- лиць, то курей сот по п'ять збирає. І ми їх уже купуємо. Отаке лихо... Оце, Семеновичу, тепер у хаті в мене, крім нас із тобою, нікого нема, отже поговоримо. Чи знаєш ти, що цариця від Бога відступила, живе з Розумовським, спородила, та не одного, а двох.
— А звідки, Митрофанівно, про це все знаєш?
