— Та як не знати, адже й мати Розумовського ворожбитка. Оце, як цариця їхала з Гостилицької мизи через Висоць- ку до Царського, із того Висоцького вийшли дівки й баби її зустрічати, то лакеї всіх били й одганяли. Як же приїхала вона в Царське та ввійшла в палац, то сказала: «Ох, я вчаділа. Дайте мені грубника, що покої палив. Я його накажу на смерть покарати». Знайшли грубника, привели, а він і каже: «Ні, матінко-государиня. Ти, звичайно, не вчаділа». Вивели грубника, а вона зараз же й породила...
— Та де це ти, Митрофанівно, чула... Звідки знаєш?
— Та як не знати, адже й досі один хлопець живе в Царському Селі в блинниці, а другий помер. А той, що живий, увесь у неї, а вона називає його хресним сином і багато тій блинниці грошей дає.
Нічого не сказав на те салдат, із'їв яєшню й пішов спати.
Багато понарозказувала своєму постояльцеві баба Дуби- ниха, не знаючи, що хоч і нескоро, та відгукнуться її оповідання на її ж спині.
Проминуло кільки місяців. У корчмі зібралося чимало салдатства. Окремо від інших сиділи двоє — Щеченко та Іван Дурандін. Випили вони вже чимало. Міцна горілка й пиво розв’язали язики, і серед страшного гамору, всіляких вигуків і лайок почав розказувати Щеченко своєму новому приятелеві пригоду, що ніби недавно сталася з ним.
— Оце стояв я недавно в Ранієнбомі біля палацу на варті та бачив у розчинене вікно таку чудасію: біля вікна вкупі стояли цариця й Розумовський. Раптом із Розумовського спали штани, а цариця йому й каже: «Йди сюди, я тобі штани підв’яжу», повела його в інші покої і підв’язала... Та ще й те я тобі скажу, відступила вона від Бога, і не стало в неї про нас піклування.
— Та чого ти, ми ж усім задоволені...
— Е, що ти знаєш. Адже ж у Розумовського й мати відьма, може вона й причарувала царицю. Що ти мені казатимеш? Я вже не тепер служу. Я ось уже п'ятого царя на службі пережив, а все мені одставки нема.
Хоч і п'яний був Дурандін, та зрозумів, що слова Щечен- кові до лиха довести можуть, тож він зараз же звівся на ноги і, не ховаючи погрози, сказав:
— Слухай-но, діду, не відмовляйся від тих слів, що ти мені оце тількищо сказав!
Та не злякався Щеченко:
— Ну, що ж, як хочеш. Адже тобі, донощикові, дві ви- стелки буде, а мені тільки одна, і язикові перший кінець...
Почалася далі справжня лайка, і недавні приятелі розійшлися ворогами. Та слова Щеченкові, що донощикові- язикові перший кінець, все таки справили враження на Ду- рандіна, і він до деякої пори мовчав.
Минав час. Часто зустрічався в полку Дурандін із Ще- ченком, та ніяких нових розмов негожих між ними не було. Може б так справа й закінчилась, та надумав тоді раз Дурандін поглузувати з Щеченка.
— Знаєш, Щеченко, — каже, — мідні двокопієчники по дві копійки в народі вже не будуть ходити.
Як на те, зібралося тих двокопієчників у Щеченка чимало. Подумав він, що й правда таки, все може статися, пішов до
