запросто цілував князівні руки й уста, але, мовляв, він, Антоній, «з тою княжною й з другими, ні з ким гріхопадіння й іншої якої єресі не чинив і від народження свого того не знає». Та Тайну Канцелярію мало цікавило, чи зберіг Антоній та князівна своє дівоцтво, її значно більше цікавило, чи не говорив Антоній з князівною на такі слизькі теми, як от про 4-х немовлят, про Розумовського тощо. Признався Антоній, що говорив таки про немовлят, як почув про це від Ізосіма, і князівна сказала, що треба донести.
Звичайна річ, зараз же в селі Балашові, в садибі кн. Одо- євської відбувся пильний трус; 26 травня в домі Шувалова мусіла князівна стати на допит. Неприємна була та розмова і страшна. Призналася князівна, що дійсно таки листувалася вона з Антонієм, але «з простоти своєї, признаючи його життя чесного й за святого мужа», що хоч і були поцілунки, але іншого ніякого амурного люблення між ними не було. Визнала князівна, що говорив їй Антоній про немовлят та ще й те говорив, що, мовляв. Розумовський — людина як людина, і «не диковинка, мовляв, яка, що він черкас, вони й усі черкаси ловливі» (меткі занадто).
Тепер уже провина і Нектарієва, і Антонієва була очевидна. Перший чув від Ізосіма лихі слова й не доносив, а другий ще й сам поширював тії чутки. Гірша була справа з
Ізосімом та Афім'єю. Не відомо, хто ж таки з них правду каже. Узяли їх ізнову на катування. А тим часом з наказу Шувалова затримали кількох купчиків, що носили ченцям харчі, посадили й їх на деякий час.
Так тяглася справа аж до грудня 1749 року. Донощика Коб'якова й заарештованих із харчами купчиків випустили раніше, і тільки 12 грудня ухвалила Тайна Канцелярія свій присуд, передавши його на ствердження цариці.
Ухвалено було мудру постанову: мовляв, треба б було від Ізосіма та Афім'ї точно дізнатися, виявити, хто з них винен, від кого ті слова пішли. Для цього слід було б їх узяти ще на тортури, але «по замерзелым и грубым их сердцам кроме одного кровопролития истинны в том изыскать в них неупователно».
Отже, на думку Шувалова, дальше слідство з тортурами не потрібне.
Що ж до кари, то Тайна Канцелярія, хоч і визнавала, що Ізосім та Антоній достойні смертної кари, проте пропонувала покарати всіх підсудних так: «учинити їм усім (тобто і Нектарію) жорстоку кару бити кнутом», у Захара (Ізосіма) й Олекси (Антонія) вирізати ніздрі та урізати язика, та й заслати в далекі манастирі, наказавши не випускати їх нікуди, тільки до церкви, та й то під вартою, та держати їх «у тяжких манастирських трудах до кончини живота». Афім'ї попередні тортури зарахувалися як кэдза, та крім того, її мали заслати теж до якогось далекого манастиря «нікуди неіс- ходно». Що ж до князівни, то Тайна Канцелярія визнавала, що її слід покарати, але кару дати прохали царицю. Коб'яков за «ревностний й правий донос» дістав грошову нагороду. Такий був присуд.
Об'явили присуд підсудним. Відчув Антоній, що тільки чудо його врятувати може, що надходять останні дні життя... Чекав і він, і Ізосім, і Нектарій з жахом дня кари. Наслухалися вони добре, у тюрмі сидячи, як ото кнутом за третім- четвертим разом забивав іноді кат нещасні жертви, як часто з майдану привозили просто трупи й ховали спішно в викопаних нашвидку салдатами ямах... Не стерпів чекання Анто- ній, не подолав його мозок мук надмірних... Одного ранку помітили два сусіди Антонієві, що негаразд щось із ченцем робиться... Та чим допомогти, як лихові зарадити... Сказали вартовому, та це був уже старий досвідчений салдат. Не раз бачив він, як і мертвих, і божевільних виносять звідси, тож тепер навіть слова не відповів: «не моє діло», мовляв.
А Антонієві ставало гірше й гірше. Зіщулившись, сидів він у кутку, щільно затуляючи собі вуха... Щохвилини чулися йому кроки, якісь голоси...
— Це йдуть по мене... Це смерть надходить... — і в передсмертному відчаї бився головою об кам’яні муровані стіни...
