Невідомо, що спричинило його перехід до Харківського університету, де він провчився два наступні роки, а вже завершував Горбань вищу освіту в ІНО — Інституті народної освіти, яким став той же Харківський університет, змінивши за вказівкою нової влади свій статус, бо університети — саме як університети в повному розумінні цього слова — виявилися пролетарській владі не потрібними. Вона культивувала робітфаки й такий собі сурогат колишньої справді вищої освіти як ІНО. Починалася довга епоха напівосвічених людей і «червоної професури», яку годі порівняти з професурою ще недавніх часів.
Горбань навчається в аспірантурі на кафедрі історії України. Його головний ментор — такий науковий авторитет, як академік Багалій. Водночас із навчанням він завідує інформаційним відділом Радіотелеграфічного агенства України, співпрацює з редакціями газет «Вісті» й «Селянська правда». Журналістика дає йому багато — вчить дисципліни думки й лаконічності її викладу.
Після закінчення аспірантури він стає науковим співробітником цього ж інституту. Ще встиг, будучи на волі, попрацювати в Інституті української культури та в Українському науково-дослідному інституті сходознавства. Був у комісії вивчення українсько-турецьких зв'язків.
Відомий наш літературознавець Олекса Мишанич, який реставрував подієвий перебіг життя Миколи Горбаня, з'ясував, що саме в ті, тридцяті, роки молодий учений, котрому було заледве тридцять, дивував широтою своїх наукових зацікавлень та бурхливою енергією. Він читав в інституті курси з історії України, історіографії, історичної географії, палеографії. Заповідалася яскрава кар'єра здібного педагога й амбітного вченого. В його активі вже були сотні серйозних публікацій, з- поміж яких передовсім варто назвати студію про можливого автора «Історії Русів», «Нариси з української історіографії», «Гайдамаччину». Він коментує археографічні праці академіка Дмитра Баталія, історичні пам'ятки й архівні документи. Охоче виступає з рецензіями на історичні твори, пише передмови до «Марусі» Марка Вовчка й «Шоломів у сонці» Катрі Грин^вичевої. Його публікації з'являються не тільки в спеціальних виданнях, а й у популярному тоді «Червоному шляху».
Його заарештували 1931 року у справі так званого Національного центру. Репресивна машина тоді тільки примірялася до недалекої косовиці. Тодішні заарештовані ще мали якісь шанси фізично вціліти — і дехто справді вцілів — їхні вироки ще не такі жорстокі, як у тих, кого було схоплено 34-38-го. Скажімо, Горбаневі визначили заслання на 3 роки до Алма-
Ати. Після закінчення цього строку його знову було заарештовано (тепер у справі Української військової організації, про яку він, певно, ніколи й не чув). Місцем заслання йому назвали Тобольськ.
Термін заслання скінчився в 1937-му. Слава Богу, що його лишили в спокої. Він міг навіть вибрати собі роботу, яка його справді цікавила. Працював в архівах. Реабілітація прийшла аж 1957-го, коли почали повертатися додому сотні тисяч репресованих. Тих, хто лишився живим, пройшовши концтабори. «Сибір неісходима» стала братською могилою для незліченної кількості видатних українців із тих, хто не дожив до тих часів. Горбань додому не повертався. Невідомо, що було причиною цього — біографія вченого доки що вивчена лише в загальних подробицях.
М. Горбань був висланий до Алма-Ати. Далі — Тобольськ та Омськ. Як пише Мишанич, учений і на засланні — важко й уявити в яких умовах — писав наукові праці. Викладав латинську мову в Казахському медінституті, вчителював в Омську, згодом, після звільнення і переїзду до Ташкента (від 1960 року) був ви-кладачем історії у місцевому педінституті, працював в держархіві. Там кандидат наук, доцент Микола Горбань, викладав латину й був завідувачем кафедри. Саме тоді він був реабілітований Верховним судом Казахської PCP. Його земний шлях урвався 1973-го, на 75-му році.
Є в тому своя закономірність, що Микола Горбань узявся писати історичну прозу. Не один з істориків, археологів та архіваріусів марив лаврами Кліо, але література — це дама вельми вередлива, вона має чимало критеріїв до претендентів на звання письменника. І передовсім таку — доволі істотну необхідність — як наявність таланту у неофіта художнього слова. У
