проти московського царя, нового владаря української старшини. З наказу центрального уряду гетьмани, коли хотіли запобігти ласки в царя, люто карали таких проступців, але ж знову це були окремі випадки...
Інакше справа стала з початків XVIII віку, коли ботфорт російського дворянина-офіцера міцніше став на українському ґрунті. Тепер уже і в Україні встановився в основному той порядок, що й по всій Росії, для розгляду справ державних «злочинців», з деякими іноді незначними одмі- нами... Тепер виникають ті спільні для всіх частин Росії установи, що ці справи розглядали... До цих установ протягом усього XVIII віку з України надсилають «злочинців», як надсилають їх звідусіль: із Сибіру, із Архангельська, із Астрахані, з усіх найдальших кутків та закутків... На сцену виходить страшна Тайна Канцелярія, шириться страшне «слово й діло государеве»...
Московська держава знала «слово й діло» ще з початків XVII віку... Кожен, хто знав за кимсь злочин — образу найвищої влади або ж замір підірвати цю владу, повинен був заявити слово, що знає він государеве велике діло... А далі вже починалося слідство.
На початках XVII віку справи ці на місцях розглядали воєводи, допитували всіх причетних до справи поодинці і надсилали справи до Москви. Там їх розглядав якийсь з московських приказів, здебільша Розрядний приказ, що відав військову справу, поліційну справу й зокрема воєводське управління... Траплялися між цими «злочинцями» іноді й українці... Так було до часу видання за царя Олекси Михайловича одного з найважливіших законодавчих актів Московської держави — Уложенія 1648 року. Це Уложеніє було по суті в ужитку аж до XIX віку, до часів виходу «Полного Собрания Законов» за часів Миколи, тільки деякі окремі укази корегували, вносили поправки до нього. В Уложенії є цілий розділ, присвячений державним злочинам, і в цьому розділі закріпляється формально те, що було в ужитку на практиці.
Кожен, хто знав про державний злочин, повинен був робити «ізвєт», інакше йому за те, що не доніс, загрожувала сувора кара. За те що, «он про такое дело ведал, а не известил, и сыщется про то допряма: и его за то казнити смертію безо всякія пощады», так говорилося в Уложєнії. Повинен був доносити батько на сина, чоловік на жінку, сестра на брата, бо все одно, коли б виявилося, що знали вони про злочин близького родича й не донесли, їх би спіткала люта кара...
«Ізвєт» це був обов'язок кожного вірного підданого... І Іавіть від хлопів, від кріпаків-селян, обмежених у правах, залежних у всьому від свого пана, приймав уряд «ізвєти» в справах політичних, хоч і додавало до того Уложеніе «а опричь тех великих дел ни в каких делех таким изветчикам не верить»... Для великого государевого діла й холопські доноси в пригоді ставали...
Знову таки й у цей час перше слідство провадив на місці воєвода, і тільки у випадках, що особливо цікавили царя, давалося спеціальні доручення окремим особам, особливим вірникам царевим... Так було до кінця XVII віку, а там почалася нова доба в історії Росії, доба великої перебудови життя... На нові рейки ставала Московська Русь, та великий опір чинило старе, багато ворогів і явних, і таємних було в нового. У боротьбі з сусідами, в боротьбі, де московський торговельний капітал розбивав перешкоди, що стояли на його шляху до морів Чорного й Балтійського, вся держава зазнавала величезного напруження, несла величезні втрати і фінансові, і людські... У муках нелюдських з Московської держави народжувалась Російська імперія.
Щоб побороти силу ворогів, доводилося рішучих заходів вживати. Своїми руками рубав Петро Перший голови бунтарям, десятками засуджував на смертні кари... Усіх сил прикладав, щоб приборкати невдоволених... І ось іменним указом з 25 вересня 1702 року наказав Петро: «буде впредь на Москве и в Московский судний приказ учнут приходить каких чинов нибудь люди или из городов воеводы и приказные люди, а из монастырей власти присилать, а помещики и вотчинники приводить людей своих и крестьян, а те люди и крестьяне учнут за собой сказывать Государево слово или дело — и тех людей в Московском судном приказе, не распрашивая, присылать в Преображенский приказ к стольнику ко князю Федору Юрьевичу Ро- модановскому. Да и в городах воеводам и приказным людям таких людей, которые учнут за собой сказывать слово или дело, прислать к Москве, не распрашивая же...»2 Не вірив цар Петро владі на місцях, усі справи державних «злочинців» зосередив тепер в одному місці — в Преображенсь- кому Приказі.
