зрада, 2) бунт, 3) «похищеніе казны» — крадіжка, розтрата державних грошей.
Відновлюючи Тайну Канцелярію, цариця Анна передавала їй на слідство й розгляд справи, як говорили, в перших двох пунктах: перший: «ежели кто каким умьішленіем уч- нет мыслить на наше императорское здоровье злое дело или персону и честь нашего величества злыми и вредитель- ными словами поносить»; другий: «разумеется буде кто за кем подлинно уведает бунт или измену против нас и государства». Отже тільки ці дві справи тепер становили «велике государеве діло». Решти справ, хоч би й важливих, Тайна Канцелярія не розглядала.
Як за часів Петрових, коли виникла Тайна Канцелярія, так і тепер, коли її відновлено, роботи їй було чимало. Часи Анни Іванівни — це часи страшного надмірного визиску широких мас, часи, коли величезні гроші, зібрані, стягнені силою з населення, йшли на марнотратство царицине, її временщика-коханця Бірона та цілої низки двораків. Натуральні повинності, рекрутчина, тяжкі податки нечуваним тягарем лягали на населення.
Україна в цей час переживала важкі часи. Саме на ЗО—40-і роки припадає загострення процесу збезземелю- вання широких мас козацтва й селянства. Панство українське вбирається в пір'я, в лабети цупкі бере селян. 30-40 роки — час пролетаризації широких козацько-селянських мас. Це той час, коли, як каже проф. М. Слабченко,4 «перехід її (землі) од дрібних власників до великих, утворення на Україні латифундій та знищення дрібної індивідуальної власности» ведуть до великого зубожіння народних мас. Цей процес, що відбувається протягом усього XVIII віку, добре змалювали всі історики українського селянства, і до цих часів цілком можна прикласти слова Карла Маркса — це час, коли «експропріація безпосередніх продуцентів відбувається з нещадним вандалізмом, пружини, що її рухають, то найбезсоромніші, найбрудніші, найганебніші та найдріб'язковіші пристрасті».5 Зрозуміло, що за таких обставин маємо величезний опір селянський, маємо ґрунт для поширення найрізноманітніших чуток, аби тільки вони давали надію на краще, маємо ґрунт для самозванства — лихого царя чи царицю скине добрий. На цьому ґрунті й виникла справа 1738 року самозванця Миницького, що про неї говориться далі в одному з нарисів цієї книжки.
Ім'я Бірона — цього, як каже М. Покровський — німця- управителя при сердитій пані, якою була Ганна, було оповите широкою ненавистю. Дворянство російське було теж роздратоване цілою низкою заходів. Уряд міг триматися тільки на багнетах, тільки терором. І ось Тайній Канцелярії, невтомному Ушакову доводилося боронити цей уряд від ворогів. Кожен, хто так чи інакше висловлював своє невдоволення, міг сподіватися, що ось-ось на порозі його дому з'являться солдати, потягнуть до Тайної Канцелярії на допити, на муки. Кожен, у кого виривалося необережне слово про царицю, про її коханця Бірона, зазнавав лютих мук, лютої кари. Доноси стали повсякденним явищем. «Слово й діло» лунало по всій Росії, звідусіль тягли до Тайної Канцелярії «злочинців».
Померла Анна Іванівна... Останні її слова до Бірона були: «Не бійся»... Та боятися йому було чого...
Настала пора боротьби за російський престол, і в цій завірюсі Андрій Іванович виловлює ворогів уряду: сьогодні тих, хто проти регента, яким став Бірон за малолітнього царя — немовляти Івана Антоновича, завтра, коли регента заарештовано, — тих, хто за нього. Сьогодні виловлює тих, хто проти малолітнього царя Івана Антоновича і його батька й матері, а завтра, коли на престол Гвардія, представники російського дворянства посадили Лизавету, веселу дочку царя Петра — на муки бере тих, хто навіть ім'я Івана Антоновича згадує... Ретельно виконує своє завдання Тайна Канцелярія, ретельно провадить справи, охороняючи особу і честь царів і цариць, приборкуючи рішуче всякий прояв невдоволення, на муки й кари віддаючи ворогів царевих. Як і в XVII віці, так і тепер, кожен, хто тільки знав якийсь державний злочин у перших двох пунктах, під погрозою страшної кари повинен був донести, заявити слово й діло.
Попам указом із 17 травня 1722 року6 наказано було негайно доносити владі про все, що вивідають вони на сповіді від своїх парафіян. Уряд, видаючи указ, як і личило в цьому разі, посилався на відповідні тексти: «аще согрешит к тебе брат твой, иди и обличи его между тобою и тем единому аще тебе послушает приобрел еси брата». Текст, правда, не зовсім підходящий, але уряд тлумачив його так, як треба. Мовляв, сам бог за доноси до Тайної Канцелярії. А далі в указі просто відзначалося, що від цього, коли піп донесе, «не порокуется исповедь, понеже обьявленіе беззако- нія намеренного,
