на
волю; або обвинувачений, або донощик, коли не міг доноса довести. Присуди ж, кари були суворі, жорстокі: смертна кара, каторжні роботи, заслання до монастиря й Сибіру, різні кари на тілі.
Серед кар на тілі перше місце займає найболючіша, найстрашніша кара — кнут, зроблений з широкого ременя товстої сириці, зігнутої вздовж, як жолобок, і так засушеної. Кнут мав один або три кінці. Це була люта кара, що для багатьох закінчувалася смертю. Били по голій спині. Щоб зручніше було бити, примушували злочинця ззаду обхопити руками шию помічника ката, той цупко тримав злочинця в своїх руках, отже злочинець лежав на спині помічника ката. Ноги злочинця зв’язували вірьовкою, а кінець її тримав другий помічник ката. Коли в ката не було помічників, то салдати просто хапали з юрби якогось із глядачів з простолюду. Далі кат одходив од злочинця на кілька кроків і, розігнавшись з усієї сили, бив кнутом... Отак за годину встигав кат дати 30-40 ударів, отже, мука тяглася довго. Були ще й інші способи карати кнутом, але мета одна: «кат б'є так люто, — пише чужинець Стройс7, — що з кожним ударом оголюються кості. Отже його (того, що карають) розтерзують од плечей до пояса. М'ясо та шкіра висять шматками. Якщо карають узимку, то кров у ранах зараз же замерзає та стає тверда, як лід». У наших нарисах на кару кнутом натраплятимемо на кожному кроці.
Коли за часів Лизавети смертну кару було скасовано, мовляв, з великого милосердя, то кара кнутом часто перетворювалася в справжню, тільки болючішу, кару на смерть і за Лизавети, і пізніше. Це відчували й сучасники. Приміром, відомий історик XVIII віку князь Щербатов пише: «Убийцы у нас осуждаются быть биты кнутом но разным местам града, иногда даже без щету, даже до смерти, а иногда со щетом ударов от 300 и больше... Некоторые из них в жесточайших страданіях нежели... самое... умирают. Другіе же, перенесши всю жестокость сію, безчувственные отвозятся в тюрьмы и там умирают; а некоторые есть и такіе, которые не умирают, а выздоравливают... Законы наши... отвергают смертную казнь... то можно ли судье определить да еще мучительную казнь. Если скажут, что это только мучительное наказаніе. от коего, не снеся, некоторые люди умирают, сіє есть смешная отговорка... ибо не должно быть никогда... где отменена смертная казнь, определять наказа- нія... от коего... может человек лишиться живота... а не такого ли рода наказаніе есть 300-400 ударов кнутом. И малое число надлежит располагать по сложенію человека, дабы его не умертвить».8
Трохи легша була кара — батоги. Це були палиці з обрізаними кінцями, завтовшки в палець. Хоч і вважалося, що батоги легша кара, та й батогами можна було забити і на смерть, особливо, коли наказувалося бити батогами нещадно.
Далі йшли пліті — дуже поширене знаряддя кари за тих часів, їх уживали й урядові установи, і приватні особи: поміщики, караючи крепаків, тощо.
Для салдатів з часів Петра І заведено було спеціяльну кару шпіцрутени. Шпіцрутени — це довге гнучке пруття. Щоб карати ними, вишиковували двома довгими рядами певну кількість салдатів, давши кожному в руки пруття. І далі, під згуки барабана, вели засудженого, оголеного до пояса, цією вулицею. Щоб він не йшов швидко, йому прив'язували руки до рушниці, повернутої багнетом до ньо- го, за цю рушницю й водили його. Отже засуджений не міг іти швидше, ніж ішов той унтер-офіцер, що тяг його за рушницю, інакше міг напоротися на багнет. Кожен салдат повинен був щосили бити засудженого, і так водили часто доти, доки винний не падав непритомний. Часто кара шпіцрутенами перетворювалася в кваліфіковану смертну кару, надто коли призначалося неймовірну кількість ударів.
Приміром, уже в XIX віці, що виходить за межі наших нарисів, цар Микола І наказав покарати двох за те, що порушили правило про карантин, так: «виновных прогнать сквозь 1.000 человек 12 раз. Слава Богу, смертной казни у нас не бывало и не мне ее вводить». Присуд явно лицемірний. 12.000 ударів — це була та ж смертна кара, тільки в більших, страшніших муках.
