зверю, и поклонишася зверю глаголюще кто подобен зверю, и кто может ратоватися с ним, и даны быша ему уста глаголюща велика и хульна».
Зловіщі примари повставали навколо. Закрутилася голова... Швидше на повітря... Вибіг з келії... Став на порозі... Глянув на небо, затремтіли коліна... Страшне привиддя побачив Порфирій. На синьому чистому небі чиясь жовта страшна голова, по один бік голови шабля й два палаші крижем, а третій сторч, по другий бік — дві нозі й дві руці, над руками два місяці, над місяцями дві зорі, а там ще місяці, хрест, якась літера...
Страшно... Страшно... Жах охопив Порфирія, кинувся бігти... Прибіг на хлібню, там уже була робота, був там манастир- ський економ, чернець Ієзекіїль, служка Грицько та кільки послушників... Блідий, мов смерть, тремтячи, вскочив Порфирій у хлібню:
— Братіє, ходімо, ходімо! Видіння господнє на небі.
Вискочили на подвір'я ченці, хто в чому був, та хмарами заволокло все небо, з-за легких хмаринок визирав примерклий місяць, і видіння ніхто не побачив.
Сполошилися, зацікавилися і старий чернець, і послушники...
— Розкажи бо, брате Порфирію, яке видіння Господь сподобив тебе бачити.
Пішли всі до Порфирія в келію... Почав розказувати Пор- фирій, та від хвилювання не міг говорити, далі взяв крейду й намалював на стіні в себе в келії видіння...
А тим часом до келії зібрався трохи не ввесь манастир. Прийшов і намісник манастирський Макарій, прийшли майже всі «старці»... Безліч разів довелося повторювати Порфирієві своє оповідання. Дивувалися, головами хитали побожні ченці, а намісник наказав «оной рисунок малярам намалірувати на бумагу чорнилами»...
Узяв того малюнка намісник, одніс до хворого тяжко архімандрита Геннадія... Надзвичайний малюнок вражіння велике справив на хворого, та й не тільки на нього... По всій Сіверщи- ні пішла чутка про чудне видіння... Іконописці манастирські мали добрий зарібок. Чимало й селян, і міщан не шкодували грошей, купували малюнки з написом: «Сия комета, повідают, видінна була над новьгородским монастирем року сего а і|/ к иануария к
Різно тлумачили люди видіння... Страшна голова, наче одрубані руки й ноги, мечі, шаблі — нагадували недавно минулі роки... Згадувалася недавня війна, як приходив швед в Україну, згадувалося страшне лихоліття, згадувалася столиця гетьманська, Батурин, знищена, спалена, зруйнована до останку, згадувалися порубані, поколоті, побиті, згадувалися страшні тортури, що їх зазнали батуринські люди... Недобре віщувало привиддя: нові люті війни, страшну різанину, нові завірюхи воєнні...
Хоч і хворий був архімандрит Геннадій, та й до нього дійшли тії чутки. Зрозумів він, що справа з привиддям так собі не минеться, зрозумів, що може лихо скоїтися, тож наказав негайно одіслати малюнка до «його милости» ясновельможного пана гетьмана, а разом із малюнком і того, хто теє привиддя побачив...
Боязкий був старий гетьман. Боявся всього на світі, а царя Петра найбільше, а після Петра — світлішого князя Мєншіко- ва, улюбленця Петрового... Саме в цей час світліший князь перебував у Ніжині в Україні. Тож відразу гетьман, прочитавши донесіння архімандритове, дав наказа Порфирія з малюнком до світлішого князя надіслати...
