Прийшов Іона до Глухова, зустрівся тут із цілою юрбою місцевих дяків-пиворізів, мандрівних напівучителів, напів- школярів.
І ввечері 27 вересня 1722 року в однім із численних глу- хівських шинків сиділа невеличка, але дуже чесна компанія. Був тут Гаврило Лисий, старший дячок Іллінської церкви, Лук'ян Нечитайло, молодий, здоровий хлопець. З десяти, років втративши батька, мандрував він по різних школах «для обучения». Та зле було в Лук'яна з наукою. Горілка й дівчата не давали йому як слід до немудрої науки взятися. Так і мандрував він із школи в школу, доки восени цього року не примандрував до Глухова та не спинився в школі дяка Лисого.
Край Нечитайла сидів Гнат Кривенький. Він теж, як помер його батько, кинув рідне містечко Сенчу, Лохвиць- кої сотні, й почав мандрувати по школах «для работи», а поруч нього — Купріян Солочинков — родом із-під Чернігова. Він теж, як і Нечитайло, втративши батька, вже 13 років мандрує по школах та манастирях, ні про що не дбає, ні про що не думає, коли голодний, а коли й ситий. Поруч Лисого сиділо два справжні дяки-пиворізи: Григорій Митрофанов та Микита Григор'єв. Митрофанов був родом із міста Суджі. лишився він після батька сиротою
трьох років. Як підріс, почав ходити по школах. Уже з п'ять років жив він у Глухові, був він добре письменний, та й службу церковну добре знав. Був із нього справжній мандровий дяк. Микита Григор'єв тільки-но ставав на ту стежку, якою давно вже йшов Григорій. Тільки рік тому прийшов він до Глухова, щоб учити по школах малих хлопців.
Така ото тепла компанія зібралася в шинку. Непомітно летіла година по годині. Повеселішав навіть старий дяк, жвавіші стали розмови, веселіші обличчя.
«Ой там над Дніпром, там над водою
Стояла дівчина з бандурою свою», —
затяг Григорій, і раптом ожив увесь шинок. Веселі звуки сороміцької пісні розбудили навіть поснулих п'яниць. Закінчили однієї, почав співати старий Лисий: «Боже, дай же добрий день, дяченьку, тобі». Зареготали слухачі, а старий, пританцьовуючи, виспівував про те, як дяк, поклавши в ліжко дівчину, вчить її азбуки... А там пішла пісня за піснею; були це здебільша «канти блудні», що їх чимало таки знав кожен із пиворізів. Навіть Іона розперезався, став посеред шинку, почав вичитувати: «Радуйтеся, пиворізи, і паки реку радуйтеся, се день приспє, день глаголю, празника рождественського зближається... Єгда же стануть по вулицях со звуком бродити, іщуще сивухи, приймуть вас козаки во крови своя»...
Минав непомітно час. Темна ніч почала вже обгортати своїм серпанком глухівські вулиці. Спотикаючись, хилитаючись, рушила компанія додому, до школи. Попереду йшов старий дяк, як поводир, побіч нього Іона. Сяк-так, не дійшли, а долізли додому. Полягали спати.
У невеличкій кімнатці дяка примостився він та три школярі: Митрофанов, Солочинков та Григор'єв, Нечитайло зліз на верхню лаву біля печі, а внизу, на нижній лаві, спав Гнат Кривенький. Проти печі на лаві примостився хлопець Степан, а біля столу на покуті на лаві послали Іоні.
Погас каганець у хаті, задрімала, заспокоїлась п'яна компанія, та не спалося Нечитайлові, довго перекидався він, ніяк не міг укритися старою свиткою, довго вовтузився, та й докрутився до того, що злетів із своєї лави та просто на ноги Кривецькому. Розсердився той дуже:
— Ей ти, чого не спиш? Час уже спати.
