— Де там «не спиш», — бурмотів п'яненький Нечитайло, — це я впав.
І, лягаючи знову на лаву, промовив:
— Годі мені вже по школах валятися. Або оженюся, або в ченці пострижуся. От, їй-богу.
— Де тобі в ченці постригатися, — сказав Кривецький, — нині є указ государів. А по тому указу, хто хоче постригатися, той послужи в манастирі років з десяток, а тоді може й пострижуть, та опріч того спершу явитися треба перед його імператорську величність та об'явити про себе: чи не біглий ти та якого чину, а як хто не явиться, того по тому указу «распытают»10.
Не міг нічого на це відповісти п'яний Нечитайло і з пере- сердя вголос на всю хатину вилаяв «скаредной бранью» царя. Почув цю лайку старий Іона, закричав теж собі:
— Ей, що там за дурисвіт такі «неистовые» слова говорить. Та за такі ж слова й голова злетить із пліч.
Затихли всі, хто й чув Лук'янові слова, а Лук'ян уже захріп, заснув відразу, та з сусідньої кімнати вийшов, зачувши розмову, Григорій Митрофанов і звернувся до Лук'яна:
— І справді, для чого ти, зухвальцю, такі негожі слова про його імператорську величність говориш?..
Але перебив його мову Степан, що, прокинувшись, чув усю пригоду від початку.
— Тобі, Григорію, що треба? — замахнувся він на Григорія. — Зараз уже й донощик об'явився. Дамо добре пам'ятного, знатимеш, як доносити.
Замовк Григорій, пішов знову в свою кімнатку... Стихли всі, і за кілька хвилин мертвим сном спала вся компанія...
Настав ранок. Прокинувся Іона, попрокидалися школярі. Усім тільки й думки було, як би похмелитися, бо на похмілля після вчорашнього бенкету не в одного в голові джмелі гули, а найбільше в старого Іони.
— От що, братці... хочу я хоч трохи браги випити, — звернувся він до приятелів.
— Що ж, добре... Ходімо до шинку, там і нап'ємося.
Пішов старий, а з ним Лук'ян і Григорій. Випили трохи
й вернули одлежуватися до школи. Почалася розмова, і тут ізгадав Іона про вчорашню пригоду...
— А що, братці, хто це з вас «ночесь» про його імператорську величність безчесні слова говорив?
— Та ось той, хто з тобою ходив похмелятися, той і говорив, — знову не витерпів Григорій і показав на Лук'яна.
— Ой ні, і знати нічого не знаю, ніяких я слів не говорив.
