П'ятого лютого 1722 року видав Петро указа: «За благо разсудили мы сей устав учинить, дабы сие было в воле правительствующего государя, кому оной хочет, тому и определит наследство, и определенному, видя какое непотребство, паки отменит».
Мовляв, кому цар схоче, тому й віддасть разом з майном своїм і всю Росію. Чутками стоустими, стоголосими відгукнулося скрізь на смерть Олексія, а потім, згодом, — на цей новий указ царський... Не було куточка, де б потай, пошепки не переказували страшних подробиць про смерть сина від батьківської руки у в'язниці на тортурах, не було міста, села чи містечка, де б не говорили про нові укази цареві... І не знав, не гадав козак Муравщик, що й на ньому, на його спині відгукнеться указ про успадкування престолу.
Неспокійне життя настало в опішнянського селянина Яреми Волошенка, як у подвір’ї його оселилися, на постої стали старий драґун із жінкою-ляхівкою Христиною... Справжнє пекло настало, повсякчасні лайки, бійки та сварки. Коли старий драґун бував дома, то ще сяк-так мусів Волошенко коли-не-коли та й змовчати. А вже як колись відряджало начальство драґуна, тоді вже Волошенкові не було й упину. Обридло слухати всякі «неподобні слова» драґу- новій жінці, пішла до капраля, поскаржилась йому на господаря свого.
Як і годилось, узяв капраль із собою жінку, пішов до ратуші на Волошенка скаргу подавати. Повно було люду в ратуші, та протисся капраль через юрбу до столу, де сидів війт із радниками. Почав капраль війтові на Волошенка скаржитися. Вислухав уважно скаргу тую війт опішнянський. Обридло вже йому оці щоденні скарги слухати, бож між господарями та постояльцями часто по всій Опішні раз у раз до сварок та бійок доходило. Обридло до безкраю. Треба хоч одного покарати. Може схаменуться.
Покликали до ратуші Волошенка. Не признався той у злочині своєму. Та розлютувався вже війт, наказав Волошенка в колоду забити, та й тримати, щоб більше не важився лаяти ляхівку. Виконали ратушні служки наказа війтового. У дворі, забитий у колоду, напівлежав, напівстояв Волошенко.
Та стало жаль капралеві Волошенка, адже був він із ним знайомий таки добре, почав капраль ляхівці говорити:
— Прости вже його, Христино... Тепер уже більше лаятися навряд чи насміє.
Подумала й собі драґунова жінка: як-не-як — господар, — сказала війтові, що прощає хазяїна свого. Випустив тоді війт Волошенка на волю.
З радощів, що все так минуло, запрохав Волошенко капрала та війта до корчми пиво пити. Де ж пак було одмовитися, і через кілька хвилин у корчмі край дерев'яного столу на лаві сиділо троє друзів — Волошенко, що тільки-що сидів у колоді, війт — невблаганний суворий судця та капрал... Весело, радісно жити на світі.
Добре пиво опішнянське, коновка за коновкою добре таки розв'язала язики. Повеселішало товариство, забулися сварки, скарги, образи... Весело, веселіше, ніж у ратуші, минав час... І були б розійшлися з корчми, як завжди, по хатах своїх до наступної такої ж зустрічі, коли б не несподівана пригода...
П'яний, мов ніч, ускочив до корчми місцевий таки козак Корній Муравщик. Добре знало його товариство, тож і запросило до гурту. Сів Муравщик до столу, і почалася тая розмова, якої п'яний Муравщик не пам'ятав був на ранок, та зате вже на все своє життя згодом запам'ятав добре...
— Чого ж це ти, капрале, мене до себе в гості не кличеш? — смакуючи пиво, запитав Муравщик.
— Та не кличу, бо ж грошей нема.
