— Чого ж це в тебе та нема грошей?
— Та що ж, не то що в мене, і в панів грошей, як коли, не буває.
— Ех, ви... Та й не тільки ви, а й ваш імператор живе гірше від старця.
Стривожилися слухачі, аж сполотнів війт од таких слів, а Муравщик далі своєї співав:
— Оце ще ми присягали про наслідство престола всеросійського, а кому присягати, того й не об'явлено. Старі царі так не робили, завжди всенародньо публікували, хто за на- слідника буде... А тепер кому присягаємо, того не знаю.
Звівся на ноги капраль, зачувши такі речі й, згадуючи свою службу, дарма що п'яний, пояснив Муравщикові. Мовляв, «кого його царська величність схоче, той і буде наслідник».
Розпалився ще більше Муравщик, забув, де він та що робить, забув чисто все на світі й гукнув на всю корчму:
— Що ця присяга? Доти ця присяга, доки цар живий, а помре, так на цю присягу й плюнуть, — і, плюнувши на долівку, вискочив швидко з корчми...
Мов приголомшені сиділи війт із Волошенком. Бачили, що дуже поважна, небезпечна річ сталася. Хотіли, щоб слова тії в небуття пішли... Та не так думав капраль. Тож при ньому образили честь цареву, адже про це промовчати страшно.
Вискочив капраль із корчми, покликав двох салдатів, вернувся з ними до корчми, підійшов до Волошенка і при свідках почав казати:
— Чув ти, що говорив Муравщик ось тут у корчмі?
Не знав, що й відповісти Волошенко, та що було робити, сказав кінець-кінцем:
— Чого ти до мене самого причепився?.. Я за ввесь город помирати один не хочу. При тому багато людей було, — та, сказавши це, пішов швиденько з корчми додому.
Замислився війт, сидячи в корчмі за столом, що робити, як справу небезпечну залагодити, і зараз же, не виходячи з корчми, послав свого челядника до Муравщика, наказуючи: «Скажи йому, хай перепросить капраля, а то лихо буде».
Проминула ніч. Настав ранок, і згадав, протверезившись, Муравщик, смутно, наче в якомусь напівсні, що вчора негаразд щось робив, ізгадав також наказа війтового, пішов до капраля.
— Прости мене, пане капрале... Не зніми з мене голови...
Що вони там далі говорили, не знала жодна душа.
Проминуло літо, настала осінь, а капраль мовчав, не доносив. Забув уже й війт, і Волошенко про нещасну пригоду в корчмі. Слова Муравщикові вже пилом припадати почали. Аж восени надумався таки капраль, подав «доношеніе»
