«Ну, добре, купи вина пляшечку».
Пішли ми в корчму, випили дві пляшки, почав я його знову прохати.
«Ну, добре, — каже, — Бог тебе простить. Невелике це діло, та ніхто й знати не буде».
Так розказував на допиті Муравщик, скидав провину з себе, рятував себе, життя своє... Та свідки — і війт, і Волошенко — капралеві слова потверждали.
Виходила велика справа — образа государевої присяги.
А такі важливі справи не Малоросійській Колегії треба було розбирати...
У Москві, в Конторі Канцелярії Тайної опинилися незабаром і донощик, і свідки, і Муравщик. Навіть драґуновій жінці довелося до страшної на всю Росію канцелярії їхати. Сиділи всі, і донощик, і навіть свідки, під вартою... Пильно стерегли їх усіх. Адже ж часто бувало, що на допиті свідок в обвинуваченого обертався, на волю виходив обвинувачений, а донощик куштував батогів за неправдивий донос.
Почалися допити, почалися зведення віч-на-віч. На своєму стояв Муравщик, заперечував провину свою.
Так проминула весна 1723 року. Настало літо. Узяли бідолашного Муравщика на тортури. Три рази брали. У застійну на дибі дали йому 106 ударів. Перші два рази на своєму стояв Муравщик, дарма що біля диби, дивлячись, як корчиться він у муках, стояв і війт, і Волошенко та з клятвою потверджували донос капралів. Та на третій раз не витримав Муравщик вогнем пекло все тіло, крутилася голова, не сила була муки далі терпіти. Не витримав і заявив: «Не пам'ятаю, що було, бо п'яний був дуже. А раз свідки з клятвою потверджають це, визнаю, що казав тії слова».
Здається, справа вже закінчилась, винний визнав свою провину. Треба тільки кару встановити та й годі. Та не так просто було в Тайній Канцелярії.
Начальник Канцелярії, діставши від Московської Контори повідомлення про справу, наказав узяти Муравщика на тортури ще двічі, допитати «конечно ль он говорил и не напрасно ль себя оными словами клеплет чтоб показал имя- но, будя же говорил с какой злобы или с другими не имел ли сообщения». Знову почалося слідство. Ось уже майже рік сиділи під арештом і війт, і Волошенко, і драґунова жінка. Тільки самого донощика відпустили додому в Україну в полк. А нещасного Муравщика сьомого жовтня знову привели до застінку... Знову почалося жахливе катування, і знову визнавав свою провину Муравщик. Заюшеного кров'ю і напівживого одтягли його після допиту знову до тюремної «ізби».
Проминув місяць, одужав трохи Муравщик, і знову дев'ятого листопада в останній раз притягли його до застін- ку... Страшна темна широка кімната була вже добре знайома нещасному козакові... Край столу сидів старий, посивілий, байдужий до всього секретар Василь Григорович Каза- рінов... Скільки вже надивився він цих тортур, скількох на його очах напівпритомних виносили звідси, скільки здорових, дужих людей виходило звідси напівмертвяками... Та стогони, зойки і благання не доходили до Василя Григоровича. Поважний і спокійний, як завжди, розпочав він останній, рішучий допит Муравщикові... Знову роздягли нещасного опішнянця, знову підняли на дибу... Знову біля диби стояли свідки, і з жахом дивилась невперше драґунова жінка, як удар за ударом сипалися на голе тіло, як одлітали шматки м'яса й струмками теплими текла кров... Мов бик, ревів Муравщик на дибі, хвилинами втрачав притомність, та зібравши всі сили, зібравши рештки свідомости, заявив:
— Не говорив я ніяких слів на цареву присягу... бреше капрал на мене... не винний я... даром терплю ці муки!
