У відповідь лунала добірна лайка й погрози. Зовсім розлютувався Григорій на товаришів, аж тремтів від злости.
У цей час біля шинку проходив капраль. Вискочив до нього Григорій, попрохав до шинку, сів із ним поруч, почав частувати.
— Хочу я тобі сказати слово і те слово скажу потім. Тепер вам уже не втекти, — звернувся він знову до товаришів, — ось я піду салдатам об'явлю, щоб вартували вас по дорогах. А задумаєте втекти, так за вами погоня буде.
— Чого ти нахваляєшся? Ми не боїмося й тікати нам нема чого.
Так минуло кілька часу. Задзвонили дзвони по церквах, і Купріян з Микитою пішли до церкви. Коло церкви зустріли Лук'яна, переказали йому про погрози Григорієві.
А Григорій тим часом наважився остаточно... Бачив він. що вже до школи вертатися не можна. Поб'ють, лаятимуть.
Треба до краю діло довести. Довго не думав, вийшов із шинку, пішов швидкою ходою до двору, де жив президент Малоросійської Колегії бригадир Вельямінов. Дорогою зустрів якогось майора, спинився й закричав йому: «Слово й діло»...
Через кілька хвилин команда з шести салдатів, з Григорієм на чолі, разом рушила до школи... Там у цей час готував обід Кривецький. Старий Іона щойно вернувся з шинку, після горілки хотілося попоїсти, та ще неготова була їжа в Кривенького... Стояв старий Іона, дивився, як булькала вода в казанку. Не встиг Іона й постояти трохи, як оточили школу салдати, заарештували й його, й Кривецького й повели до Колегії. Ідуть, аж гульк — на мосту стоїть Микита. Кивнув на нього Григорій, арештували й того. Далі пішли до Індійської церкви. Знав Григорій, що там на криласі співає Купріян. Знялася метушня в церкві. Забрали й Купрія- на. Усіх повели до Малоросійської Колегії.
А тим часом Лук'ян вернувся додому. Тут застав він тільки малих хлопців, що поприходили до школи.
— Ой, дядю... Приходили москалі... Забрали дядька Гната й того старого, що вчора з вами був. Тікайте, бо й вас питали...
Перелякався на смерть Лук'ян, вискочив із школи, побіг, щоб довідатися де-небудь, за що ж саме взято Кривецького, і дорогою наскочив на салдатів, що вели його товаришів. Закричав Григорій салдатам:
— Ось це він... Беріть його швидше.
Заарештували зараз же й Лук'яна. За кілька хвилин уся
недавно весела компанія сиділа в тюремній «ізбі» Малоросійської Колегії. Усіх їх забили в колодки і порозсаджували кожного окремо. Тільки Степанові пощастило уникнути арешту, забіг він світ-за-очі...
Повели Григорія на допит, і він заявив, що знає слово й діло «о его величества высокой монаршеской чести». Отже, днів через п'ять і його, і Лук’яна, і свідків, під вартою, забитих у колодки, вирядила Малоросійська Колегія до Тайної Канцелярії.
19 жовтня відбувся там перший допит. Лук'ян Нечитай- ло — головний злочинець — каявся в усьому, визнавав провину свою, визнавав, що лаяв його величність, але робив це «суще в п'янстві й безпам'ятстві». І цього признання було
