Горбаля був такий талант. І справді потужний. Перша його — і, на жаль, єдина — історична повість «Козак і воївода», що з'явилася друком 1930 року п'ятитисячним накладом у харківському кооперативному видавництві «Рух», засвідчила: в літературу прийшов не випадковий чоловік. Він не тільки мав відповідну підготовку для роботи в історичній прозі (історичну ерудицію, пристрасть колекціонера до сенсаційних фактів та колоритних постатей з історії), а ще й досвід роботи зі словом (співпраця з газетами і журналами стала своєрідною школою літературного ремесла).
«Козак і воївода» — це Слобідська Україна середини XVI століття. Щойно скінчилася україно-польська війна, в якій козацтво та селянство виборювало незалежність нашого народу. Ллє сталося не так, як гадалося. На зміну польському пануванню в Україні прийшло панування російське. У великих наших містах -- російські залоги, повсюдно урядують їхні воєводи. Сум'яття в душі Івана Сірка, який живе в своїй Мерефі, не відаючи, чого тепер на Вкраїну ждати. У козацьких низах наростає хвиля невдоволення, вже й гетьман Іван Брюховецький закликає до зброї взятися й непроханих гостей з України витурювати. І ось уже веде козацьку дружину Іван Сірко на Харків, щоб вибити з нього російську залогу, яка не просто зайняла кругову оборону в тамтешній фортеці, а й налякала населення міста тим, що буцімто повсюдно в підземеллях заховано в порохових льохах те, що несе загрозу всьому місту. «Отож воївода об'явив, що коли тільки пригородок упустить Сірка, пристане до нього, то він зірве фортецю з пригородком разом у повітря. Загине він, загинуть ратниє люди, але загинуть і всі «зрадники» та й з Сіркового війська чимало пропаде... То ж не диво, що проти волі своєї, проти бажання сво-го мусили харків'яни боронити від Сірка місто...» — пише М. Горбань.
Як бачимо, обставини складаються не на користь повстанців, Сірко відступає з-під Харкова. Друга невдача — Зміїв. «Чугуївський воївода послав своїх ратних людей для «поиску» над зміївцями». Хоробро боронилися повсталі зміївці. Чимало нападників наклало головою під мурами Зміїва. Однак «несила було встояти, неспромога...»
Ось як описує ту подію М. Горбань: «Уже запалала пожежа в самому місті, уже порозвалювані були стіни дерев'яні в кількох місцях, уже виснажились сили оборонців. Побачили зміївці, що край надходить, побачили й ухвалили кидати все й мандрувати до Сірка якнайшвидше, пробитися через ворогів. Настала хвилина страшної розпуки — прощання з рідним містом... У кожному подвір'ї метушилися люди, мов на пожежі. Витягали з хат скрині, одежу, жужмом кидали на вози, знову вбігали в хату, знову вибігали на подвір'я, не знаючи, за що й хапатись. Дехто в себе на городах та подвір'ї нашвидку закопував в ями хатнє збіжжя різне, притоптував, потім присипав землею і поспішав далі. Плакали жінки, плакали діти. Стривожена метушнею ревіла худоба. Стогін, зойк лунав по всьому місту...»
Повстання захлинається. Північні Слобідські полки, очолювані тими, хто добре пам'ятає перебіг подій під час антиро- сійського повстання під орудою гетьмана Івана Виговського, не пристають до Сірка. І несподіваний поворот подій: «Тихого вечора прощався Сірко з своєю Сірківкою...» Перебирається зі Слобожанщини на Гетьманщину. Пронизлива сцена прощання Сірків з Мерефою належить до однієї з найкраще виписаних у всій повісті.
То там, то там на Слобожанщині вибухають повстання. Гуляють із ватагами у степах хоробрі козацькі отамани на взір Остапа й Левка. Нищать «ратних государевих людей», однак сили не рівні. І хоч іще повстає Харків, та підстерігає повстанців поразка. Сюжет твору наприкінці його мовби переноситься в уяву читача — він спрямований у майбутнє, в якому відлунюватимуться ці епізоди історії і вестимуть за собою і зумовлюватимуть особливості подальших подій.
«Козак і воївода» уриваються на пронизливій трагедійній ноті. Й ось вони, фінальні рядки повісті, що дистанціюють зображувані в ній картини в далеку-далеку давнину: «І в безвісті віків припали пилом та забулись імена тих харків'ян, що в давнії тії дні боролися проти нового панства. Лишень старі пожовклії папери, що чудом збереглись до наших днів, ховають імена далеких і безвісних...»
«Слово і діло государеве», що побачило світ також 1930 року у видавництві «Рух» (а через 63 роки виходило у видавництві «Обереги» з ініціативи його головного редактора Наталі Охмакевич) — книжка, в якій історик Горбань та письменник Горбань справді плідно співпрацюють і вигідно доповнюють один одного. Історична глибина й емпірична
