Замовкли дзвони... Процесія наблизилася до місця страти... Там серед майдану стриміли високі палі. Поруч стояли колеса...
Зблід страшенно Малмега, закричав у передсмертнім одчаї на ввесь майдан... Залунав по всьому майдану плач... Та стрункими лавами стали салдати. Не було порятунку... Надійшов смерти час...
Прочитав урядовець указа. Наблизилися кати до Малмеги, звели його на дерев'яний поміст... Почалася кара... Закричав знову божевільним диким криком Малмега... Одрубали йому ногу, а далі поклав кат його голову на дерев'яний обрубок... Цюкнула сокира... Покотилася голова...
Надійшла черга до Полозка та Стрілкова... Карали їх одночасно. Глухо хвилювався майдан... Уже не стримуючи себе, плакало жіноцтво... Відрубали кати спершу праву ногу, потім ліву руку, потім ліву ногу, праву руку... І вже в неживих людей, а обрубків без рук, без ніг, заюшених кров'ю, одрубали голови... Зібрали зараз же кати руки, ноги й голови, повтикали їх на палі, а тіла з розгону покидали на колеса...
Три страшні голови дивилися на юрбу, а внизу стояли Ми- ницький і піп Гаврило...
Дав знака рукою якийсь офіцер, і підвели кати обох до двох гострих високих паль, звели по драбині догори, підняли над палями і з усього розгону посадили... Закричали обидва нещасні... Гострі палі пронизали тіло, порвали внутрості й вийшли в Ми- ницького десь коло горла, а в попа позаду із спини.
Забився в передсмертних конвульсіях Миницький... Кілька хвилин — і затремтіло все тіло. Не стало самозванця... Та ще кілька годин до вечора мучився піп Гаврило.
Настала ніч... Зійшов місяць... Налетіло гайвороння на трупи... По хатах принишкло все живе. Страшні, жахні сни снилися тієї ночі... Страшною пусткою стояв майдан...
Так боронила свого престола цариця Анна...
ДЯДЬКО Й ПЛЕМІННИК
Страшною лютою смертю покарали самозванця Ми- ницького, що насмілився назвати себе царевичем Олексієм; на палі, в страшних невимовних муках сконав він, а разом із ним і піп Гаврило Могила, і салдат Стрілков, — його перші прибічники й помічники.
По всій Україні пролунала чутка про страшну кару, про те, що в Ярославцях Київського полку на палях і досі стримлять висхлі тіла покараних. Пошепки розказували один одному люди про страшну подію в Ярославцях, кожен боявся й слово жалю вимовити, щоб і самому, коли не на палі, то десь далеко в Сибіру на засланні не опинитися.
Та довелося Тайній Канцелярії ще з одним відгуком самозванства Миницького поквитуватися, ще раз ізгадати й Миницького, й попа Гаврила.
Невеличке місто Козелець, невеличке й непоказне, дарма що доля судила йому бути полковим містом усього Київського полку... Кілька церков, базар із крамними ятками, садки та гайки навколо міста — тихе спокійне життя... Та були й тут свої бурі, свої радощі, свої веселощі, свої сумніви...
Ось уже з півроку, як посварився панотець вознесенсь- кий Петро Гобатинський з небожем своїм дячком Андрієм Барановським. Посварився, та ще й як! Люті вороги стали один одному... І все через дівку Дарівну... Що правду ховати? І моторна, і весела була тая Дарівна. Упадали коло неї й паничі з полкової канцелярії, і офіцери з місцевої невеличкої залоги,
