та й духовні особи, як бачимо, теж задніх не пасли... Посварилися дядько й племінник і почали один одному яму копати... Гріхів, і маненьких, і великих, в обох було чимало. Любили обоє й чарку якусь зайву випити, й до жінки якоїсь прихилитись, про всякі буденні справи, як от служба в церкві, забувши... Та, звичайна річ, підтоптаному панотцеві наввипередки з небожем бігати не годилося, і молодий ще парубок Андрій Барановський скрізь, де попав, глузував із свого дядька, висміював, нахвалявся навіть бити... Та спіткало молодого дячка, нині канцеляриста, лихо — уночі застукав був його один із козаків козелецьких, вернувши несподівано додому, біля жінки... Страшна то була хвилина... Ледве встиг вискочити в вікно молодий парубок, не потрапив навіть кожуха свого вхопити... Так, роздягнений, і додому добіг, а на ранок по всьму Козельцю тільки й мови було, що про цю нічну веселеньку пригоду. Почув про це й панотець Петро, зрадів дуже...
— Аж тут, — мовляв, племінник у руках моїх, аж тепер я помщусь, як схочу...
Того ж дня ввечері написав панотець довгого, просторого доноса Київському архієпископові Рафаїлові... Суворий був той владика, не милував своїх підлеглих попів, карав, як хотів: і на цеп брав днів на кілька, і батогами бив, і на важку роботу до манастирів завдавав...
Цілком слушно сподівався отець Петро, що й племінникові його доведеться від високопреосвященного якоїсь ласки скуштувати... Та зараз же довідався про цього доноса й Барановський. Зрозумів, що за того кожуха та й ще за всілякі інші речі чимало канчуків скуштує від високопреосвященного... Зрозумів і вирішив лихові запобігти.
— Може ж ще дядько доноса не відіслав, може ж він ще й схаменеться.
Йти прохати дядька не хотілося, отже треба його залякати. Мовляв: «як ти на мене, так і я про тебе чимало знаю»...
Увечері 1 грудня, як полягали всі в домі спати, розстелив Барановський на столі папери, загострив добре перо й цілісіньку ніч просидів... Написав раз листа дядькові... Прочитав — не так. Написав удруге — ще гірше. Аж надранок, зморений, стомлений, Барановський закінчив своє писання... Прочитав, посміхнувся:
— От тепер поткнися доноси робити.
Устав, потягнувся задоволено й посипав листа піском швиденько, сяк-так попоїв трохи й спокійно ліг спати...
Уранці 2 грудня, коли панотець порався на стайні, почув він: гавкає й гавкає собака. Видно, хтось чужий у двір заходить... Глянув, так і є: паламар церковний... Привітався, дає листа... Узяв панотець.
Глянув: знайома рука. Розгорнув... Почав читати... Прочитав кілька рядків, почервонів, кинув папера додолу і, мов навіжений, почав ногами топтати. Ніколи ще не чув паламар таких чудових лайок, як оце сьогодні... Згадував панотець усіх родичів Барановського й його самого, згадував, як тільки міг... Подався переляканий паламар з двору, аж тоді трохи заспокоївся панотець, узяв знову папера, пішов до хати... Прочитав знову швиденько всього листа і, не пам'ятаючи, що робить, з пересердя кинувся до полкової канцелярії...
У невеличкій горниці полкової канцелярії було дуже весело. Полковник поїхав на свій хутір полювати, тож якось легше себе почували паничі-канцеляристи, ціла зграя, що здобувала собі писарської науки та життьового досвіду, як з чорного зробити біле і що за це треба взяти... Тільки-що розказав молоденький Єсимонтович прегарну історію, як п'ятдесят років судилися пани Свічки з Маркевичами й до- судилися, що не в одного судді та підсудка нові хуторці повиростали, що не один десяток червінців і Свіччиних і Мар- кевичевих по чужих судетських кишенях опинився... Хотів був щось розказати старший канцеляриста, як улетів, мов буря, панотець Петро.
