страшними ранами... А з третього допиту вернув він цілком божевільний. Сидів у кутку й плакав. Хвилинами розмовляв з кимсь невідомим, нарікав на нього, лаявся гидкими словами...
Цілі потоки, цілі калюжі крови вимітали після допитів служники... Давно вже не чули стіни застінку стільки криків, стільки благань, стільки прокльонів... Кожен ранок ніс в’язням нові муки, нові страждання... Минали дні... І надійшов, нарешті, присуд.
Кілька день у Москві та Петербурзі, на страх іншим, батогами, кнутом карали всіх, хто того дня в Ярославцях був і під руку або на очі Климовичеві попав... З дерев'яного, залитого кров'ю помосту стягували кати напівтрупи, а далі чекали на цих бідолашних «злочинців» довголітнє заслання або ж каторжна робота... Та це ще була «милость» царицина...
Гірша кара спіткала салдатів Новгородського піхотного полку Маскуріна, Ануфрієва, Шурлаєва, Мікуліна й Козлова, що охороняли, боронили самозванця, що обіцяли йому вірно служити, — їх разом із отаманом села Кучаківки Осипом Куча- ківським, який теж пристав до самозванця, страчено на горло в Петербурзі...
Та ще страшніша кара чекала на решту підсудних -найголовніших винуватців...
Одного дня, в неділю вранці, до Ярославця прибула велика козача команда. Того ж дня прийшло кілька піших та кінних сотень російського війська. Після служби прочитав новий піп, що завтра вранці відбудеться кара над «злочинцями», що все село мусить прийти, подивитись, як карають ворогів царициних...
Надвечір двома візками під сильною охороною привезли й засуджених на страту... Гірко заплакав піп, побачивши село, де прожив мирно, спокійно стільки років... Нерухомо, байдуже лежав на візку Миницький. Боліли викручені руки, щеміли рани, крутилася голова...
Настав вечір. Село мов принишкло. Не співали того вечора дівчата, поховалася й молодь, і старі по хатах, страшну ніч переживали селяни.
Зійшов місяць, і в його мертвому сяйві страшні якісь постаті сновигали майданом... Цілу ніч цюкали там сокири, чулася тиха розмова...
Минула ніч... Остання... Над ранок вилетіло з села кілька сотень салдатів і козача команда. Минула година-дві, й ожило село. З усіх хат на майдани виганяли всіх чисто, ба навіть дітей малолітніх... Ще півгодини, і потяглися з сусідніх сіл селяни. Звідусіль зганяли людей дивитися на страту...
Задзвонили дзвони в церквах по мертвому... Заплакали діти та жінки... Захвилювалося людське море на майдані:
— Ведуть!.. Ведуть!..
Із свічками в руках під похоронний дзвін ішли засуджені на страту. Попереду під руки два салдати вели Миницького. Скляні очі його дивились кудись далеко-далеко вперед, наче не бачили страшних приготувань на майдані. Позаду йшов піп Гаврило, обдертий, напівголий, блідий, страшний, мов привид... Вітер розпатлав його сиве пострижене волосся... Гірка усмішка кривила уста...
Позаду йшов Полозок та салдат Стрілков, найретельніший з усіх салдатів прихильник самозванців, і ще далі позаду просто тягли козака Павла Малмегу, хазяїна квартири, де жив Ми- ницький...
