церкви...
Задзвонили дзвони ще бадьоріше. На паперть у світлих ризах із хрестом на блюді вийшов піп Гаврило, а за ним найпо- божніші парафіяни повиносили корогви церковні, охрести.
Наблизився Миницький до паперті. Рішуча хвилина... Сотні очей, сотні поглядів... Зійшов по сходах, узяв з блюда хреста, приложився... Захрестилася дрібно, часто юрба... Перехрестився піп Гаврило, підійшов ближче до царевича, приложився до хреста й поцілував царевичеві руку... Мов у напівсні, з хрестом у руках увійшов Миницький до церкви...
Сяли лямпади перед іконами, великі воскові свічки лили багате світло в невеличкій темній церкві... Розчинилися царські врата, і тією ж нешвидкою ходою ввійшов Миницький через врата до вівтаря, узяв з престола Євангеліє і з хрестом та Єван- гелієм у руках став на вратах...
Наекзальтована незвичайними подіями юрба впала навколішки. Почувся плач...
Почав піп служити молебня. Мов укопаний, стояв Миницький на вратах... Ось воно, ось коли теє давнє видіння справджується... Один по одному підходили селяни до Миницького. Цілували хреста й його руку... Стояв Миницький нерухомо, мов не він, а хтось інший, чужий, стоїть ось тут у церкві, приймає поцілунки... Не вражали його й заклики попові: «Помолимося про благовірного государя нашого царя Олексія Петровича й про государиню імператрицю Анну Іванівну, й про государиню цесаревну Лизавету Петрівну, й про государиню принцесу Анну...»
Десь далеко-далеко линули думки Миницького... Це тут не він стоїть, це не він, а царевич Олексій Петрович...
Минали хвилини. До вівтаря прокрався Полозок. Тільки що бігав він повідомляти сотникові Климовичу про події в церкві... І вірив він, і не вірив в успіх справи, тож про всяк випадок перед сотником удавав, що й він проти самозванця. Тепер вернув він від сотника і стояв у вівтарі, слухаючи, як від хвилювання тремтить голос попів, як хвилинами спиняється він, наче вперше править молебня.
Закінчився молебень. Почав читати піп акафіста святому Миколі... Та не встиг дочитати. Мов буря, влетів до церкви сотник Климович. Не встигли й опам'ятатися салдати, що стояли з рушницями біля вівтаря, як оточили їх козаки. Ударом кулака збив хтось із ніг попа... Знявся страшний галас у церкві. Сунув нарід тікати, а Миницький наче застиг на місці...
Мов лютий звір, кинувся Климович до нього. Хвилина, дві. Опинився Миницький вже на паперті, оточений козаками... Не розумів нічого, що діється, тільки боліла дуже голова від удару палицею...
Штовхаючи, глузуючи, потягли козаки попа й Миницького на квартиру до Климовича... Охоплений жахом, розбігався нарід, не чинячи опору. Після невеличкої бійки біля вівтаря пов'язали козаки салдатів і теж потягли з собою.
Настав вечір. Сумний, страшний, невеселий... Збиті до кро- ви, сиділи арештанти, забиті в колодки так, що й поворухнутись не можна. Мовчки сидів Миницький. а поруч, клянучи свою долю, напівлежали салдати... Привели й кількох селян — перших, хто під руку Климовичеві попав. Страшне, невідоме майбутнє гнітило душу... Не справдилося видіння, обдурило...
Минуло кілька днів... Минув тиждень... І настали для всіх заарештованих страшні дні. Опинилися вони в Тайній Канцелярії. Щодня тягали їх усіх на допити, щодня брали на тортури... Не жаліла Тайна Канцелярія ані кнутів, ані диби, ані розпечених кліщів. З Миницького вже перші два допити зробили каліку. Не міг він руки піднести, а тіло все вкрите було
