Уже давно віддзвонили дзвони по всіх київських церквах, уже темна чорна похмура ніч своєю млою огорнула славне стародавнє місто Київ, уже давно поснули всі, та не спав у своїй келії нестарий ще послушник Миницький Іван... Сьогодні вперше в житті бачив він, як на Подолі карали кнутом якогось розбишаку... Лилася струмками кров, шматками одлітало м'ясо... А спершу лунала непристойна лайка зухвалого злочинця. Та далі не стало сили — і залунав майданом страшний стогін. Заревів злочинець на ввесь майдан страшним ревом, під свист кнута, під крик ката...
І цей крик в єдине злився з брязкотом мідяків... Тож побожні люди для спасіння своєї душі кидали на поміст хто копійку, а хто й дві... Страшна, нелюдська музика... Стояв Миницький і тремтів. Зомлів би, коли б не сусіда, старий чернець. Вернули мовчки вдвох додому...
Як ішли, розказав чернець, як він дванадцять років тому був у Почепі, і як там одного дня на майдані поставили кам'яного стовпа із спицями... Увесь нарід дивувався, на що це, що з того буде?.. Та одного ранку зігнали ввесь Почеп на майдан. Вийшов до стовпа якийсь майор і почав читати указа... Зрозуміли тільки, що якийсь салдат Сєміков назвав себе царевичем Олексієм і що його за це страчено. Дав далі майор якогось наказа, і два кати відразу настромили на спиці чиюсь голову... Страшними очима дивилася голова на юрбу... Видно в тяжких муках померла людина... Жах, одчай, страшний, глибокий, тяжка мука поклала свій слід на обличчя... Повіяв вітрець, розпатлав ще більше сиве волосся, захитав трохи голову й повіявся далі... А юрба стояла, мов заклякла від скляного погляду страшних очей...
Прийшов до себе в келію Миницький... Жило їх троє напів- послушників, напівробітників. Ось уже який рік блукав він по манастирях, та ніде в ченці його не приймали, бо ж саме тоді ще в силі були укази, щоб у ченці всякого без дозволу окремого не постригати. Отож ніде й не міг він спинитися надовго, мусів жити за робітника, за наймита... Сьогоднішня картина та й оповідання старого ченця не-виходила з голови, ніяк не міг їх забути. Ліг спати, та стало страшно. Прокинувся... Темна вузенька келія... Крізь невеличке віконце ллється несміливе місячне сяйво... По кутках хроплять натруджені робітники...
Походив трохи Миницький по келії, та й знову ліг спати... І сниться йому, наляканому денним страхіттям, дивний страшний сон: приходить до нього Христос і каже: «Піди, явись світові, об’яви про себе, що ти цар Олексій Петрович. Ти на це родився, і викорени Польщу, щоб прийшли до єднання віри...»
Обливаючись холодним потом, прокинувся Миницький. Згадував сон. «Було видіння. Я — Олексій Петрович... Така Божа воля...» Заспокоївся трохи, ліг спати, та до самісінького ранку не міг заснути. Давили його важкі сни, страшні привиддя. Тільки над ранок заснув трохи.
Прокинувся... Згадав учорашню ніч, аж страшно стало... Цілий день ходив, не знав спокою... Надійшов вечір. Спитав старого ченця:
— Який був царевич Олексій?..
Перелякався старий:
— Не слід про це говорити... Пішов проти батька й загинув... Кажуть, помер від тортур... Та краще про це мовчати...
Ще жахніше стало Миницькому. Хоч і чув він раніше трохи, як був ще в Польщі, про цю подію, та сьогодні чомусь кожне слово про царевича Олексія здавалося страшним, зловіщим... Не минуло даром Миницькому перебування по манастирях. Тверда була його віра в різні привиддя, чудеса, віщування. Був він такий, як і все чернецтво, — суєвірний, темний...
