Настала ніч... Тихо котив Дніпро свої сріблясті хвилі... Лунали на Печерському вигуки вартових... Десь далеко з міста долітало дирчання. То на вулицю вийшла нічна сторожа... Стомлений за день, змучений, ліг спати Миницький. Тільки-но заснув, як знову той сон... Увесь день же думав про те, тож і не дивно... Та перелякався Миницький ще більше, і знову застукало, забилося швидше серце, прокинувся...
Тільки розвиднилось, тільки почала Лавра прокидатися, ранкові шати одягати, як, мов божевільний, вискочив із келії Миницький і побіг до свого знайомого — вченого ченця Іоакін- фа Максимовича, та розказати йому до ладу не зміг...
Минуло кілька тижнів. З Києво-Печерської лаври опинився Миницький узимку в січні 1738 року в невеличкому сільці Ярославці, Київського полку. Звідси хотів він та ще кілька таких бурлак, як і він, іти за Десну ліс рубати. Та настали холодні дні: мусіли кілька день у Ярославці перебути...
Від того страшного дня, від першого жахного сну не стало спокою в Миницького. Був він і завжди метушлива, до краю нервова людина, а тепер і зовсім божеволіти почав... Ждав усе хвилини, щоб об'явити людям, що він царевич, прийшов їм на допомогу... Ця думка мучила, пекла його. Швидше, швидше треба робити. Годі вагатися, годі ждати... Час уже настав об'явити світові...
Так минуло кілька день... І нарешті насмілився Миницький...
Кому сказати? Найперше попові...
Послав Миницький одного з своїх товаришів до попа...
Минуло півгодини тяжкого чекання. До хати ввійшов місцевий піп Гаврило Могила. Попрохав Миницький вийти всіх із хати, бо хоче з попом про велику таємницю, про важливу річ говорити.
Вийшли всі, лишилися насамоті піп і Миницький. Почалася розмова.
— Я — цар Олексій Петрович і ходжу багато вже років як старець. Піди, об'яви це в церкві перед усім народом. Хоч мені смерть чи життя буде, тільки б усім явно було, що я цар Олексій Петрович справді. А як це в діло піде і Господь подасть мені щастя, я тебе тоді не покину. Зустрінь мене в церкві з хрестом і з корогвами, бо ж пишеться про мене, щоб я з’явився в Москві з болгари, однак все одно, що замість болгар із малоросійським народом явлюся, а як не зробиш по-мойому, то одру- баю тобі голову...
Темна, несподівана була смерть царевича. Багато про неї поголосок ходило, багато чуток всіляких. Дехто вірити не міг, щоб цар Петро на рідну дитину руку підняв, замордував на тортурах, отже, вірили, що царевич не вмер, він десь є і колись прибуде, а тоді, мовляв, настане край пануванню дворянському, стане краще жити на світі. Ще за життя царевича велику надію покладало на нього попівство всіляке, тож знали, що царевич до старого схиляється, до звичайного, старомосковсько- го життя...
Тож не дивно, що піп невеликого глухого села відразу повірив Миницькому... Умів той говорити, та й у кожному слові його бриніла певна, непохитна віра.
Поклявся піп, що зробить усе, чого тільки Миницький побажає... Скінчилась розмова. Побіг піп швиденько до наказного сотника Баришевського Андрія Полозка, розказав йому все чисто. Задумалися обоє... Порадив піп Полозкові:
— Іди... Розкажи сотникові Климовичеві... Може й він до царевича пристане.
