Побіг Полозок, узявши з собою хазяїна, де Миницький стояв на квартирі, а піп знову вернув до Миницького... Знову почалася розмова, знову переконався піп, що сидить перед ним не хто інший, як справжній царевич.
Убіг Полозок до Климовича.
— Царевич Олексій у нас об’явився... Він був у вас, вашесть, у робітній команді...
— Який царевич?.. Негайно заарештувати, забити в колодки й до сотні привести. Забув чи що, скільки таких царевичів перебувало?..
Мов куля, вилетів Полозок із сотникового дому й мерщій до Миницького... І довго того вечора тривала розмова... Новоявле- ний цар розмовляв із своїми першими прибічниками. Непохитна віра, щире, тверде переконання Миницького захопили й напівписьменного Полозка, й сільського попа з дячків-пиворі- зів Гаврила...
Настав ранок. Ще вдосвіта захвилювалося все село...
«Царевич у нас на селі об'явився... Царевич!» — стоустими чутками відгукнулося село, і не встиг прокинутися Миницький, як уже в хаті зібралося повно люду... Мріяла надія, коли царевич так близько, так довго жив серед простого люду, не зречеться ж він, ставши царем, того люду, не віддасть його панству на поталу...
Прокинувся Миницький і згадав, що настав уже час діяти. Насамперед, послав він по салдатів, що стояли па пошті в селі... Прийшли салдати. Вийшов їм назустріч Миницький.
— Я — цар Олексій Петрович і ходив по різних місцях, а ни- ні я просто про себе об'являю. Послужіть мені вірою й правдою, як служили батькові моєму, а я вас за це не забуду.
Попадали салдати на землю навколішки... Почувся плач у юрбі... Заплакали й салдати.
— Хоч і до більших наших бояр дійде, хоч донесеться й до самої цариці, ми готові за тебе стояти...
Перша велика перемога, і радісно, схвильовано, ласкаво заговорив Миницький:
— Устаньте... Я знаю, чого вам треба... Буде незабаром радість: з Туреччиною складу мир вічний, а вас, у травні-місяці, всі полки й козаків пошлю в Польщу і велю всі землі вогнем палити й мечем рубати...
Минуло півгодини. Стало повне подвір'я люду... З сусідніх сіл та хуторців верхи, санками прибували селяни...
Урочиста тиша панувала і на подвір'ї, і в хаті. Там впівголос радився Миницький з попом. І раптом почулися постріли... Заметався, мов ранений вовк, по хаті Миницький... Швидко, мов блискавка, вилетіли на подвір'я салдати... Мить — примкнули багнети до рушниць... Ще мить — і кинулися на надісланих від Климовича козаків... Ще мить, і почали тікати козаки... З хати швиденько вийшов, благословляючи нарід, піп Гаврило і рушив до церкви...
Задзвонили дзвони, як на Великдень... Загуло село... Біля церкви тиск люду. Не чути жартів. Може ж надходить визволення, може ж краще життя почалося...
З хати, оточений салдатами, твердими кроками вийшов Миницький. Від бурхливих подій, від безсонної ночі крутилася йому голова, хвилинами ставало млосно. Ось наче от-от розкриється під ногами безодня... Та проте йшов уперед, до
