йому їх витерпіти, бо знав, що це останній раз. Адже раз донощик витерпів три катування, то вже черга доходила до обвинуваченого. Так і сталося.
Помінявся ролею Котляр. Тепер уже він висів на дибі, а сал- дати стояли біля. Три рази: 28 вересня, 26 листопада і, нарешті, 11 лютого 1735 року мордували в застінку Котляра. Місця живого не стало на спині, від страшних мук став Котляр напівбожевільний, та не змінив своїх слів, не признався...
Для Контори тепер настав цікавий процесуальний момент — і донощик, і обвинувачений витримали тортури, і кожен не змінив своїх слів. Як бути? Адже хтось із них правду говорить, а хтось — ні, а довідатися не можна. Як бути? А просто: покарати всіх. Так і ухвалила Контора — заслати всіх до Сибіру, до Охотського острога на все життя...
Такий був присуд, але тут ще останню спробу довідатися правду зробила Контора. Усім трьом було об'явлено, «щоб вони, пам'ятаючи смертний час і страшний Божий суд, нині або перебуваючи в Охотську, командирам об'явили саму істину, хто з них у тій справі винен, котрому за об'яву тієї його провини, і щоб неповинно хто з них у тому не терпів, вчинена буде особлива її імператорської величности милість».
Та на цю вудочку ніхто не впіймався. Всі троє стверджували старі свої зізнання! Отже, «за нерознятієм спора», так їх усіх трьох і заслали до Сибіру.
Минуло кілька років. Померла цариця Анна. Після перевороту, що скинув із російського престолу немовля Івана, почала царювати дочка Петра, Лизавета. Отже 1741 року 15 грудня ухвалено було випустити всіх трьох «для многолітнього її імператорської величности здравія» на волю, з наказом усім явитися до Тайної Канцелярії. Швидко накази пишуться, та нешвидко діло робиться.
Тільки в кінці 1743 року прибув до Тайної Канцелярії Котляр. Знову допитали його про старе, хотіли таки дізнатися, хто ж справді винен, та Котляр і тут заявив, що ніяких слів лихих не говорив.
22 лютого 1744 року дістав Котляр пашпорта на вільний проїзд в Україну.
І через кілька тижнів у Чернігівського міщанина Семена Івановича Котляра відбувся веселий бенкет. Тож мов з могили до живих вийшов мрець. Більше, як десять років важких поневірянь зламали, внівець обернули могутнє здоров'я Котляреве, став він тепер мовчазний, сумний, небалакучий, посивіло колись чорне, кучеряве волосся. Та теє страхіття вже минуло. Сидів тепер край столу й розмовляв статечно, поважно з сусіда- ми-ремісниками цеху ковальського, так, наче не було на світі страшних тортур, далекого Охотського острога.
АРХІЄРЕЙ І КАПІТАН
Спокійно, статечно, пробившись через юрбу вперед, майже до самісінького вівтаря, стояв капітан Кобилін... Це він уперше був у цьому Чернігівському соборі, де чимало чого дивувало капітана, що не так давно з Далекої Півночі прибув в Україну і тепер у Чернігівському полку збирав 1390 чоловіка на прикордонну охорону. Дивували його співи українським наспівом, дивувало й дратувало навіть, як вимовляв диякон: «Господи, слава тобі» замість знайомого «тебе», дивували й деякі ікони незвичайного письма... Та проте нічим не виявляв свого здивування капітан... Стояв, услухаючись у співи, коли- не-коли кладучи на себе широкого хреста...
Сьогодні правив соборного молебня сам чернігівський архієрей Іларіон з цілою купою чернецтва й попівства... Любив Іла- ріон урочистість більше над усе в житті, почував себе духовним владикою справжнім... Лунали слова молитов... Схиляли голови перед архієреєм попи та ченці... Нерухомо стояв він, мов статуя, у високій золотосяйній митрі...
Через розчинені двері лилося до собору тепле, напоєне сонцем літнє повітря... Долітали здалеку неясні звуки базарного
