М із вищими вашими командирами. Ви — вороги нечестиві, не слід вас і на двір пустити...
І почалася бійка.
Ось про таку пригоду розказали салдати.
Важлива річ — образа чести царициної. Зараз же через півгодини заарештований був Котляр, узяли під арешт і обох сал- датів...
Посиділи вони трохи в Чернігові під вартою, а далі повезли їх до Глухова.
П'ятнадцятого липня, саме в люту спеку, повели Котляра на допит. Допитував його генерал Наришкін, що перебував тоді в Глухові при гетьмані за наглядача головного. Намагався Котляр виплутатись якось, вискочити з пастки, в яку вскочив. Заявив він, що ніколи ні цариці, ні вищих командирів не лаяв, а що була справа не так, як салдати малюють. «Я, мовляв, не був дома, як вони в'їхали. Як вернув, то полаявся з Антіпіним, почав тоді лаяти й десятника, що їх привів: «Чорт, скурвий син, поставив до мене лиху людину», а салдат мені на те: «Не чорт мене поставив, а їх імператорська величність». Зрозумів я, до чого ведеться, та й кажу: «Чого ти плетеш такі плетні, я ж того десятника лаю». Тільки й було.
Допитали обох салдат. На своєму стояли обидва. Звели донощиків і Котляра віч-на-віч. Те ж саме. Кожен свої слова обстоював. Одвели до в'язниці.
Потяглися тепер для всіх трьох довгі місяці чекання. Минуло літо, минула осінь, минула й зима, а Котляр і салдати сиділи в голоді й холоді в Глухівській в'язниці, серед розбишак, убивців, злодіїв. Тільки навесні 1733 року згадали про них, та не на радість їхню. З наказу гетьмана Апостола й генерала Наришкі- на та великоросійських і українських членів Військового Генерального Суду ухвалено допитувати їх «под пристрастием».
Восьмого березня і відбулися допити... Донощикові перший кнут, отже били спершу салдатів «батогом в три переміни», та вони «утверждалися в самій своїй істині», що зробили правдивий донос. Узялися до Котляра, та й він теж своє обстоював.
Склав тоді Генеральний Військовий Суд екстракта, надіслав його до Москви, до Контори Тайних Розискних Дєл... Минуло ще кілька місяців. Всі три арештанти сиділи в Глухові, не знаючи, не відаючи, що з ними буде. Як великих злочинців, не випускали їх зовсім нікуди: ні на роботу, ні милостині просити. Аж заздрість брала Котляра, як вертав коли ввечері його сус- іда-конокрад Іван. Цілий день ходила їх партія, скута в кайдани, прохати милостині містом, і напрохали багато, бо був базарний день, багато до Глухова приїжджих і селян, і міщан, і купців прибуло, і майже кожен не жалів копійки якої колодникам подати. Знали, що без цієї милостині з голоду подохнуть у тюрмі всі. Та одного дня не вернув Іван. Пішов він уранці та ще три колодники, а з ними два салдати... Напрохали за день чимало таки грошей, аж жалко було до тюрми вертати. Запропонував тоді Іван зайти до шинку трохи горло промочити. У салдатів теж душа не з лопуцька. Зайшли... і тільки вранці прокинулися п'яні салдати, а Івана й сліду нема... Тепер сиділи обоє заарештовані на гавптвахті...
Але те, що можна було для розбишак, для такого страшного злочинця, як Котляр, не дозволяли. Нікуди не виходив він, цілими днями й ночами сидів у брудній підземній тюрмі...
Тільки 29 серпня 1733 року ухвалила Контора всіх трьох узяти з Глухова до Москви на допити.
Закуті в кайдани, охлялі, знеможені кількамісячним ув'язненням, поїхали всі троє на північ. Салдати вже не раді були, що й справу почали, та хоч є каяття, та нема вороття...
