Глава дев’ята.
ФІНАЛ
“До Києва треба везти, бо тут нема як зробити таку складну операцію...” – ці слова чулися з коридору, де черговий лікар- хірург вів бесіду із терміново викликаним головним лікарем Васильківської районної лікарні, куди в ніч з 11 на 12 червня 2005 року, о 3:55 ранку за київським часом в кареті “швидкої” у супроводі працівників міліції було доставлено тридцятип’ятирічного мешканця міста Київ Олександра Олексійовича Забуту, успішного українського літератора та телевізійного ведучого, більш відомого загалу під псевдонімом Лесь Білий. “Тяжка внутрішньополосна травма, із сильним зовнішнім (та вірогідно внутрішнім) крововиливом, що сталася в наслідок насильницького проникнення у пряму кишку гострого предмета (за словами пацієнта, шийки від розбитої пивної пляшки), що, вірогідно, спричинило внутрішні розриви тканин кишечника та афективний больовий шок. Спостерігається періодична непритомність внаслідок великої втрати крові та больового шоку. Пацієнту надано невідкладну медичну допомогу у вигляді введення кровозамінних препаратів, також введені знеболювальні анестетики та протизапальні антибіотики у необхідній кількості, розчини для стимуляції серцевої діяльності та препарати для покращення згортання крові (перелік додається). Рекомендоване термінове хірургічне втручання у профільному медичному закладі”, – приблизно таке було написане у тому папірці, що його тримала у руках чергова медсестра, спостерігаючи у коридорі, як головлікар радяться із хірургом, що ж його робити далі. “Тільки у Київ у Військовий госпіталь до Зомбаків- ського, бо я боюся більше ніхто і не візьметься... Це ж порожнинна операція з розтинанням товстого кишечника. .. або, чорт його знає, може якось через анус під загальним наркозом... коротше, тільки в Київ, бо тут ми його втратимо!” “Ну-ну, оцього нам не треба, хай живе, хай ще послужить народу України”, – озивався головний лікар, який, певне, Лесикових книжок не читав. І від тих слів Лесику робилося легше на душі. Ба більше, лежачи на високому пересувному ліжку, весь обплутаний кишками крапельниць, накачаний анестетиками, антибіотиками, кровозамінниками, накритий теплою ковдрою, він був майже щасливий. Гострий біль минув, анестетики та кровозамінники зробили свою справу і він, справді ледь-ледь, але посміхався. Лікарі вони такі! Вони врятують! Все буде добре! Він вірив в це всім серцем, всією душею! Але долі судилося вчинити інакше. Десь здалеку почулося завивання сирен і за якусь хвилину на подвір’я Васильківської лікарні влетів бер- кутівський джип, а за ним звичайний ментовський УА- Зік. “Швидше давайте ложі, бо у нас поранений!” – з такими словами один з беркутівців забіг до лікарні, тоді як інші були біля УАЗика. Коли ж ноші було подано, то із заднього сидіння ав- тівки у непритомному стані вони вивантажили і покла- л и на них... кого б ви думали? Вже добре знайомого вам Саньку Гордієнка! “Що там у нього?” – запитали майже разом головлікар та черговий хірург, коли непритомного Саньку завезли у прийомне відділення. “Вогнепальні поранення від АКМ у шию, здається, ногу і спину, але крові небагато...”
