“Наскрізні? – головлікар нахилився намагаючись побачити характер поранень... – фу, як від нього рибою тхне! Де ви його знайшли, у болоті?” “У шию і праву ногу наскрізна, а під лопатку... хрін його знає...” “Теж наскрізна... оно вихідний отвір... – вказав головлікар (затятий мисливець) на маленьку цятку із зовнішнього боку чорної заляпаної риб’ячим слизом аді- дасівської олімпійки, – Марино Олексіївно, – звернувся до медсестри, – зателефонуйте у Київ у військовий шпиталь і скажіть усі вихідні дані на двох пацієнтів, хай готують операційні. Василині накажіть дати оцьому (лікар вказав на Сашка Гордієнка) все те саме, що і попередньому пацієнту, тільки вже в машині. Нехай готує розчини... Іване Петровичу, – звернувся до хірурга, – ми з вами їдемо, давайте збирайтеся... Вантажимо обох у машину і в Київ у військовий шпиталь і чим швидше, тим краще... “Так машина ж одна! – спробував зауважити хірург, який завжди жалівся на нестачу матеріальної бази лікарні. “Нічого, якось помістимось!” Коли ж хвилин за сім, карета швидкої допомоги у супроводі “Беркуту” чкурнула на Київ, у дворі лишили ся стояти двоє звичайних ментів, які приїхали на УАЗі- ку. Закуривши, до них повільно підійшов лікарняний сторож і прокашлявшись, обережно так запитав: “Хлопці, а що сталося?” “Та хєрня якась! – знизав плечима один з ментів, – оце ж, прости господи, близько третьої ночі оголосили “Перехват” і дали наводку на сірий чи зелений УАЗ 01… скільки там?” – запитав у товариша. “666 Ка Ве...” – відповів той, затягуючись цигарча- ним димом. “Отож... а десь години близько пів п’ятої, коли тільки почало розвиднюватись, з-за повороту на Липовий Скиток, той що у Данилівці, вирулює те авто, яке “Беркутівці” зупиняють. А там двоє “хе-хе” рибалок, напівп’яних, а в машині повно риби, мисливська рушниця, набої, снасті браконьєрські... Опа! Ідіть сюди... Поклали мордами на землю, наручники вдягли, поки те та се, мовляв, ви, хлопці, “попали”, бо на вас є наводка, що ви людині у сраку пляшку від пива засунули тай розбили її там, а ще тисячу баксів у нього увели і кинули здихати в полі... А де третій питають? А тут і третій з машини вискакує... у рибі, бач, заховався, і як шмаль- не у “беркутівців” з обрізу, добре, що просто шротом дрібним, а не картеччю чи кулею, та й то мимо, так, що ніхто не постраждав, тай утікати... Ну то з АКМу дали чергу і по ньому, хотіли по ногах, а воно ж угору задирає, як стріляєш, тому вийшло, як вийшло. Завалили, карочє... Бачать, а то Санька Гордієнко, якому справу про отого мєнта з Калинівки шили, якого хтось цієї зими по голові кийком угрів. Карочє, добігався... Тепер йому як мінімум років сім-вісім світить...” “Ага, якщо виживе...” “Та виживе, виживе... – роздягнувши “стріляного”, обдивившись рани і вштрикнувши йому в руку катетер, хірург Іван Петрович був певен, що той виживе, – звичайний больовий шок, і легка контузія. Крововтрата невелика, кулі пройшли навиліт, шийна артерія не зачеплена, ото хіба що легеня, “прошита” у нижній долі, так то не смертельно, ще б трохи нижче і зачепило б печінку, ото б була проблема, а так, тиск трохи впав, чорт його знає, може і є внутрішня кровотеча, але невелика, так що я думаю виживе... Хоча...” Карета швидкої у супроводі машини Васильківського “Беркуту” із увімкненими сигнальними ліхтариками, але без сирени неслася в бік Києва. За вісім хвилин, проскочивши відстань від Глевахи до міської смуги, машини увірвалися в столицю і
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
