Смерть малороса або ніч перед трійцею

Вся творчість Олеся Бузини – це суцільне збочення, унаочнений приклад тяжкої форми літературної некрофілії, який виявляє себе в метафізичному розкопуванні могил, незаконній ексгумації трупів відомих українських митців, з метою проведення інфернального статевого акту з подальшим пожиранням їх зотлілої плоті за для збудження сатанинських еманацій, що викликано невпинним бажанням земної слави, успіху та визнання за будь-яку ціну. Вже в самій назві його першої книги “Вурдалак Тарас Шевченко” ховається альтер-его самого автора, який і є справжній вурдалак, що, бризкаючи навколо слиною з полум’яними демонічними очима, гризе у нечестивому сказі напівзотлілі кості Кобзаря. Або, як той злодій, що зірвавши з перехожого шапку, передусім кричить “тримайте злодія”, щоб відвернути від себе увагу. Так і сам “малорос” Бузина у своїй творчості сублімує і “нагороджує” видатних українців, байдуже письменників, філософів, поетів, чи державних діячів, тими комплексами, грішками, та згубними пристрастями, у полоні яких перебуває сам. Класичний “гебельсівський” пропагандистський прийом – трохи правди і багато, багато, багато брехні прекрасно діє і в умовах тотальної “жовтизни” преси, публіцистики і літератури, в яких у 90-ті роки минулого століття плекався і зростав “письменницький” талант автора. В усіх його опусах присутній отой тотальний присмак “бульварщини”, який переважає в сучасній російськомовній ріодиці, коли пропагандистський трюк: “Брешіть, брешіть нахабно, бо тільки так повірять у цю брехню”, використовується направо й наліво, чого б це не стосувалося – політики, суспільного і соціального контекстів, мистецтва та історії, крім хіба футбольної статистики, бо проти цифр, як кажуть, “не попреш”. Прекрасно зрозумілий і так званий “малоросійський” імператив творчості нашого вдаваного “арис- тократа-бєлогвардейца”, насправді ж гідного нащадка свого батька – співробітника 5-го ідеологічного відділу КДБ. Або, якщо писати “високим бульварним слогом” самого Бузини, то вийде приблизно таке: “Прямо перед очима стоїть картина – маленький Олесь, на чергову річницю створення ЧК, сидячи на колінах у тата і ретельно вибираючи з блюдця чайною ложечкою рештки дефіцитного “Київського торту”, з насолодою підслуховує “дорослі розмови” трохи п’яних від “Московської” горілки та власної сили і всемогутності здорованів-дядьків (батькових колег по роботі), як вони упекли до тюрем і таборів цілі купи “націоналюг”, яких у кращі часи тупо би розстріляли, а багатьох – так без суду і слідства. Звучать якісь невідомі і незрозумілі прізвища Стус, Дзюба, Сверстюк, Лук’яненко, брати Горині, проскакують геть зовсім незрозумілі слова “бандерівець” “самостійник”, “гельсінська спілка”, а наприкінці вечора дорослі дядьки поставивши перед собою майбутнього літератора на стільчик, як настанову на все життя кажуть: “Ти, малий, запам’ятай, українці – то не люди! Всі вони жлоби і селюцьке бидло. Всі вони зрадники, навіть якщо тобі посміхаються. Будь з ними обережним, не повертайся до них спиною, бо всадять ніж або сокиру. Як чуєш українську мову – знай, то або прихований фашист, або націоналюга. Бий його без жалю! Все що бачиш українське – випалюй вогнем! Ти ж, малий, “руській”, “савєтскій” – а ето звучіт гордо! Пам’ятай про це! Бо тільки руські – то люди! А інші так – лайно звичайне, що й жити на цій землі не годне!” Само собою зрозуміло, що з такою “ідеологією” після провального путчу серпня року 1991 вижити у Незалежній Україні було важкувато. Тому і узяв собі Олександр Олексійович Бузина (1969 р. н. киянин, неодружений, студент філологічного факультету Національного університету ім. Шевченка за спеціальністю “російська мова і література”) псевдонім “Лесь”. Думається, що може, навіть це йому порадив батько, який враз після так званої “незалежності” став вже не “кадебістом”, а “есбеушником”, і, навіть присягнув на вірність новоутвореній державі, яку усім серцем ненавидів, лишаючись вірним сином “правонаступніци СССР” Матушкі-Расєї, на благо якої і продовжував працювати як “подвійний агент впливу”. Саме там, у колишніх кабінетах КДБ-ФСБ-СБУ, було й “породжено” ту “малоросійську легенду”, яка мусіла на історичному, культурологічному, або узагаль- нено-гуманітарному рівні “прив’язати” Україну до Росії. Молодий “літератор” рішуче пристав на новий ідеологічний проект спецслужб, і був, до речі, в цьому досить органічним, бо справді так йому набридли оті “се- люки-гречкосії”, оті нечесані, в запраних сорочках, із часниковим перегаром з рота