раптових припливів неадекватної “вселенської” ніжності та любові, аж до невмотивова- них приступів агресії та дикунських витівок на кшталт “гуляєм, как в послєдній раз!” Все це свідчить, як кажуть психотерапевти, про нестійкість психосоматичної системи, або про захворювання, що зветься “рефлексивна самонавіюваність”. Породжується вона постійним відчуттям страху смерті або покарання, непевності у майбутньому, відсутності структурованого мислення і найчастіше виявляється у підлітків, або у людей, що скоїли якийсь злочин і приховують його. Зважаючи, що “російській душі” у її усталеному імперському варіанті років більше ніж триста, то відразу відкинемо варіант з підлітковим віком і зосередимося на механізмі замовчуванні скоєного злочину. Оцей страх смерті або покарання за вчинений злочин (злочини) і є тим основним мотивом великодержавної руської душі, який призводить до того, що як і саму країну, так і окремих її представників (адептів “вєлікой руськой душі”) кидає з боку в бік. Адже увесь дух Імперії просякнутий або смертю, або очікуванням покарання за злочини. Адже з самого дитинства дітям імперії втов-
кмачують в голову, що прийде час, коли держава накаже тобі “Вмерти за Росію-матушку!”
Так а навіщо тоді нормально жити, щось робити, щось будувати, коли в один прекрасний момент у тебе то все відберуть і накажуть вмирати за державу? Навіщо цінувати якісь цивілізаційні блага – порядок, культуру, традиції, виховання, коли “єсть только міг, между прошлим і будущім – іменно он називається жизнь!” Звідси і вся ця “нарваність” російських характерів, бажання, нищити, душити, захоплювати, уся ця зверхність, нахабний тон, вперте бажання силою нав’язувати свою правду, як єдино правильну цивілізаційно-куль- турну парадигму, одним словом, усе це великодержавне хамство і агресія – то лише намагання приховати свою внутрішню непевність, порожність і страх покарання за вчинені злочини. І, якщо “малоросів” ще можна затягти до орбіти колективної відповідальності за гріхи імперії, то українців просто так за чуба не вхопиш. Бо ми – сучасні українці – інші. У нас поки що нема великих гріхів і боргів в ментальному і духовному світі. Тому нам можна і треба вчитися починати жити з “чистого листа”. Писати красиву історію красивої країни, а не плутатися у історичному лахмітті. Ми українці маємо вчитися жити “тут-і-тепер”, жити щасливо, наповнено, яскраво! І коли мене питають: “Чи готовий ти вмерти за Україну?”, я кажу чесно: “На мою думку, минули часи, коли треба було вмирати за Україну. Настали часи, коли треба вчитися “жити за Україну”. Просто впустити її в своє серце і жити собі та їй на щастя. И поки житимеш ти – житиме і вона! Так що я хочу жити і ростити своїх дітей без почуття страху і брехні, не називаючи чорне – білим, а злодіїв і брехунів – владою “від Бога”. Я хочу, щоб мої діти вільно пересувалися світом (спершу зі мною, а потім і самі), я хочу, щоб вони могли вільно говорити про те, з чим вони не згодні, вільно вчилися, росли, працювали – красиві, незалежні, європейські, освічені та культурні люди! Саме за це моє покоління голодувало на граніті на початку 90-х, саме за ці права і свободи ми виходили разом на вуличні акції “Україна без Кучми”, саме за це ми стояли на Майдані у 2004-му. Далі більше – саме за ці права, обстоюючи свою людську честь і гідність виходили сотні тисяч росіян (саме “росіян”, а не “рашистів”) на Болотну площу та марші незгоди. А тепер нам намагаються втовкмачити, що ми це робили за 100 гривень (чи 300 рублів) на день, які мені платив якийсь “американський дядя”?
