“Дєвочка, хочеш канфєтку (читай: вільне, заможне, щасливе, повноцінне життя? – необхідне підкреслити)” “Хачу, дядя!” “Ну пайдьом, я тєбє дам...” І давали... Гарно так давали... Три чи чотири мільйони “канфєток” от таваріща Троцького упродовж Советской окупації 1918-го 21 років. Близько восьми мільйонів “канфєток” упродовж Голодомору 32-33, ще шість мільонів у Другій світовій, а ще, операція “Вісла”, голодомор 47-го, репресії 60-70-х... Мало? Хочете ще? Тоді ставайте, як закликає вурдалак-Бузина, “малоросами”! Віддавайте своє життя, кров і майбутнє дітей на поталу захололого напіврозкладеного імперського трупу. Бо одна справа – глянцеві, відретушовані картинки передивлятися, і марити “славним минулим”, а інша з голоду пухнути чи у тюрмі сидіти, або у кращому разі працювати за трудодні на буряках, чи що вже крайня стадія щастя – жерти у новорічну ніч свій салат “Олів’є” і дивитися “Стариє пєсні о главном!” Що й казати! Так вже повелось від віку, що намагаються “північні брати” прищепити нам комплекс меншовартості, “втюхати”, що земля Українська славна не лицарями своїми, не героями і переможцями, а зрадниками і бандитами, тупими гречкосіями, хохлами та малоросами, які, окрім як, тримати дулю у кишені, всаджувати ніж у спину, селитися у “крайній хаті”, та “гуртом батька бити”, ні на що більше не здатні. Болить їм, що Україна чимдуж біжить від геть про- гнилої, брехливої деспотичної Раши (яку то вже й Росією називати не можна) чимдуж, втікає... та все не втече, тому що тримаються вони за неї зубами, ногами і руками, бо відчувають, що саме тут отой справжній Руський дух і лишився. Гордий, невпокорений, вільний! На відміну від імперського, загарбницького, трупного смороду, яким заповнений увесь їхній життєвий та інформаційний простір. Ги> що їм в тій Московщині робити, де “злой чечен” і оке не на березі Терека точить свій кинджал, а в самій ‘ першопрестольній” править бал, безкарно ріжучи просто неба баранів на “курбан-байрам”, роз’їжджаючи на новеньких “Майбахах” та стріляючи у повітря з неза- реєстрованої зброї. І нема тому “чечену” (китайцю, буряту, мордвину, таджику, татарину) ліку й краю нема, бо з самих глибин Азії постає могутня Східна сила, під навалою якої рухне, розвалиться старий трухлявий труп сучасної Ранта, що тільки на продуктах органічного гниття, або простіше кажучи – трупному газі та болотному субстанті, що зветься нафтою, й підтримує своє зомбічне існування, множачи навколо таких самих “зомбі”, що не бачать нічого й не чують, а тільки раз у раз, як заведені, повторюють нову вурдалацьку мантру “Руській мір! Таможений саюз! Руській мір! Таможений саюз! Православіє! Самодєржавіє! Народность! БЛЯ...” Цивілізаційну війну програно! “Руській мір!” – смерть якого у “газовій голці”, на якій поки що тримають Європу, а найбільше Україну – питання часу. Тому і бісяться, казяться, скаженіють, бо відчувають свій кінець. І, навіть, серед затятих “рашистів” (авторський термін, від англ. Russia (Раша), що означає сучасних росіян, які, перебравши на себе європейську цивілізаційну форму, по суті залишаються російськими імперськими комуно-шовіністами), зріє розуміння того, що усі зсудомлені оргазмічно-агонічні спазми, що їх витанцьовує сучасний путінський режим є суцільною машка- рою, що має на меті приховати справжню розгубленість кадебістів від нерозуміння того, як же ж з цим усім багатонаціональним, народом, що скуштував волі, талановитим і “просунутим” у інформаційних технологіях, вправлятися? Б’ють, мучать, залякують, садять у тюрми, зваблюють “великим минулим...” Але то – не вихід. Той, хто живе тільки своїм минулим – не має і майбутнього. Та й сьогодення немає, а натомість якісь фантомні болі і зовсім старечі, маразматичні думки: “Ах, как харашо било когда-то”. І ще один невеличкий “ліричний відступ” на тему. Ви знаєте, здається, я емпіричним шляхом дістався певного розуміння “загадочності вєлікой руськой душі”, схильної то до
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
